Стерво

(Реальні події в авторській обробці; перепрошую за розділові знаки, помилки і решту філологічних дрібниць!)

 

 

 

На холодній платформі зібралось чимало народу

Черги сьогодні не тільки на потяги підвищеного комфорту

Не оминули увагою студенти що не розрахували з грошима чи часом

(бо коли брати квиток на п'ятницю у середу, то дістати щось інше просто без шансів)

І міжміську електричку сполученням київ-гречани дешевого третього класу

Їх було багато. Так багато, що я сподівалася

Сидіти біля якої-небудь зайнятої панночки,

Що всю дорогу ні з ким не розмовляла б,

Бо дуже вже дратують говіркі пасажири.

Непогано було б сидіти біля дівчинки, яка слухає музику і час від часу

Хитає ногою в такт чергової пісні,

Киває головою і беззвучно розтуляє губи, вочевидь, молячись богу МР3, щоб улюблена мелодія тривала якщо не вічно, то принаймні до  зупинки

крім цього немає від меломанки в дорозі жодних прикростей.

А пасажири навпроти тимчасом мирно спатимуть, поки я буду меланхолійно дивитися черговий психо-дел

І ніхто, жодна жива істота,

Не насмілиться зазирати мені через плече чи тим паче просити другий навушник

Зрештую, хто я тобі така, щоб ділитись усім найдорожчим?

Роздивившись усіх,

Помітила хлопчика в чорному, що палив одну за іншою і голосно матюкався у слухавку, дискутуючи з кимось гаряче, а між шелестом слів постійно вставляв «Ну, мама!»

Господи! Не треба мені такого щастя в дорозі!

Бог не послухав.

Чотири із гаком години я сиділа поруч із хлопчиком

Пахла криками, матюками і сигаретним димом

Десь це уже було

Навіть зі мною

Навіть не так давно

я вже терпіла цей запах

«Дівчино, Вам допомогти?»

«Ні! Дякую!»

Чемний такий, наче з мамою щойно не перекидався міцними словами,

Навждивовижу спокійний, ніби нічогой не сталося,

А мені те з'ясування стосунків просто примарилось

Як одне із жахіть потягу третього класу

Нехай.

Навпроти сиділа дівчина

З тих, яка ідеальна сусідка – меломанка.

Мовчки слухала музику.

Мовчки читала «Єдінствєнную»

Слава Богу, що мовчки, бо якби вона хоча б щось прокоментувала,

То загинула б наглою смертю від удару ноутбуком по... чому б там вже вийшло.

Не люблю попсових журналів і статей, де друкують фотки анорексичних дівчаток,

А потім кажуть, що бути жирною – добре.

Все в них таке саме брехливе, як і те, що чергова дієта – цілком нешкідлива.

Дієти в принципі на таке не здатні.

Вони якщо не вбивають тіло, то в мозку залишають такі сліди, що психіатр стане ліпшим другом на найближчих років десять – п'ятнадцять

Це вже як пощастить.

Колись я читала попсові журнали.

І слухала попсову музику.

І всьому вірила.

І сиділа на дієтах...

До психіатра не ходжу – лінуюся.

А дарма.

Бо хлопчика зліва у довгому чорному пальто, який в черговий раз почав сварку з мамою телефоном,

я хочу предметно вбити.

Не знаю, що значить «предметно», просто слово сподобалось.

А вживати "вбити" без викручено-гарного слова – якось занадто просто для поезії.

Втім, я не пишу поезії.

Зараз.

Зараз я хочу заткнути хлопчика.

Зустрічаюся поглядом з чоловіком років сорока – сорока п’яти

З неправильними рисами обличчя.

Від нього тхне перегаром.

Чоловік не хоче вбити хлопчика.

Чоловік хоче випити ще, бо «зараза, холодно».

Вимушена погодитись, бо справді, зараза, холодно.

Зліва сидить дядечко, який ніяк не може дописати повідомлення.

Ми вже їдемо цілу годину, а він усе терзає кнопки мобільного.

Що це буде?

Роман-епопея?

Акуратно дивлюсь на екран

Читаю тільки три слова: «Люба, буду пізніше»

«Me gusto!»

Як кажуть італійці

«Не густо! Не густо!»

Погоджуються наші.

Чоловік теж палить, але, слава Богу, не так часто, як хлопчик зліва,

І вже виходить, на відміну від того ж таки хлопчика.

Натомість поруч вмостилася жіночка, чиє місце безсовісно зайняла «якась холєра»,

Що, до всього, поставила біля нас жахливого вигляду картату сумку.

Від неї страшенно тхнуло.

(Від сумки теж).

Правда, помітили ми це не одразу.

Першою жертвою стала меломанка.

Авангард не витримав натиску ворога і відвернувся у сторону запаху перегару.

З двох зол знову обрали менше.

Хлопчик вкотре покурив.

Я стала пахнути димом ще більше.

Такого не було, відколи кинула палити.

(Тільки не кажіть мамі, що я  починала, а то буде мені трагедія у двох діях без антракту. Мама це може).

Тоді я лягла спати.

Сидячи.

Мене може зрозуміти хіба той,

Хто їздив у міжміській електричці третього класу.

Я спала на ноутбуці.

Мої руки обіймали коліна.

В цей час десь наді мною спав хлопчик.

Він сидів біля вікна, не мав куди подіти довгі ноги і точно не міг так лягти, як я.

Спав він неспокійно – щодесять хвилин виходив покурити у тамбур, хоча й не можна.

Як він палив я не бачила.

Але щось (можливо, запах) підказувало, що він не просто-собі дихав свіжим повітрям.

Коли хлопчик пішов хвилин на двадцять, зло картатої сумки підкралося до мене.

Навіть чужі цигарки не змогли перебити його,

Бо від сумки пахло відсутністю гарячої води, а ще, вірогідно, житла у жіночки.

Таких я бачила чимало.

Можливо (швидше за все), вона колись була дуже гарною.

Найгарнішою у місті\селі\районі!

До неї липли всі хлопці...

А потім вони поодружувались на тихеньких і скромних мишках, а вона спилась.

І ніякого хеппі-енду.

А хто обіцяв хеппі-енди?

Мені досить пахнути цигарками (слава Богу, не «Прімою»)

Під чемне «Дівчино, вам допомогти?»

Дістаю із сумки Фрагонар – французькі парфуми, які не експортують до нас.

Я берегла їх для особливого випадку.

Хто ж знав, що аж на стільки особливого?

Дихати стало приємніше.

Меломанка оцінила.

Бабуся справа чхнула.

Чоловіку було байдуже.

Він хотів випити.

 

Ми із хлопчиком пахли цигарками і Фрагонаром.

Тепер у нас було хоч щось спільне.

Знала би мама, як бездарно я використовую парфуми, трупів у вагоні було б два!

(Першим, ясно, був би хлопчик.

Чи ви думаєте, я б перед смертю стала раптом милосерднішою?)

Меломанка вимкнула музику.

«Тепер я пахну твоїми парфумами».

«Тепер всі пахнуть моїми парфумами».

Бабуся справа почала свою звичну пісню про «холєру».

Хто ж знав, що в неї алергія?!

Тим не менш, до своєї станції «нещасна» доїхала благополучно.

Як і решта пасажирів.

Нічого «цікавого» не сталося.

На жаль.

А то я хоч якесь задоволення отримала б від користування послугами південно-західної залізниці.

Замість цього – дешевий імпорт сигаретного диму з чужих легенів.

 

«Я пахну жіночими парфумами»

З невеликим запізненням резюмував хлопчик.

Я подивилась на нього поглядом, що некурящого точно вбив би.

А йому хоч би що!

Легені вкриті смолою.

Серце вкрите смолою.

По венах і артеріях пульсує смола.

Йому не зашкодить жодне кульове поранення.

 

«Моєму хлопцю сподобається!»

Вставила меломанка і знов одягла навушники.

Чоловік мовчав.

 

«Моїй дівчині – навряд чи сподобалося б, що я пахну чужими парфумами».

Дієслово вжите в умовному способі.

Українська мова. Підручник для 9 класу.

Отже, дівчини немає.

 

«Моєму хлопцю не сподобається, що я пахну чужими цигарками»

Відрізала я і приєдалась до меломанки.

(В плані слухання музики, а не читання «Єдінствєнної»)

Потім знову спала сидячи.

Наді мною спав хлопчик.

Він більше не виходив палити.

Жіночка забрала картату сумку і вийшла у невідомому напрямку посеред якогось поля, де ми зупинялися на півхвилини.

Потім вийшла меломанка.

Разом із нею – чоловік, який все хотів випити.

Вона назвала його «татом» і я зрозуміла, звідки в неї любов до  ідеальних тьоть і дядь з «Єдінствєнної»

Потім вийшов хлопчик.

Мені залишилась суміш сигаретного диму з Фрагонаром.

 

Заходили люди, але біля мене ніхто не сідав.

Може тому, що я і є та сама панночка, яка не любить компаній і знайомств у потягах?

Але, швидше за все, тому, що я – стерво.

У мене немає хлопця.

 

Диявол

Хочу побачити оригінального "Диявола" Врубеля. Для чого? Щоб зрозуміти, що зламало життя талановитій людині... а потім зробити шість мільярдів копій і надіслати кожному.

Чи знайомі ви з цинічними стервами, у яких завжди все добре, не зважаючи на те, на скільки сильно від цього страждають інші?
Впевнена: так. І справа не в тому, що мене одна з них якраз дістала і я, така вся засмучена і заплакана, напившись валер'янки, сиджу тут перед ноутбуком і виливаю на екран свої примітивні переживання, вважаючи їх криком душі.
Нічого подібного.
Так, з цинічними стервами я знайома добре.
Одну навіть ось уже дев'ятнадцять років у дзеркало розглядаю.
Думаю: якби мені відповідну посаду і повноваження, то мене б усі боялись, а за очі називали якщо не мимрою, то відьмою або й якимись менш літературними словечками (ну, це залежить від рівня вихованості і освіти "тварей дрожащих"). Просто моє улюблене стерво спить собі до пори до часу в глибинах підсвідомості, щоб колись прокинутись і показати всім, хто тут носить Prada.
Не звертайте уваги на короткий відступ - це я просто заздрю старшим колегам, які мають право зневажати підлеглих.
Так от, такі жіночки (хоча серед чоловіків теж є "прекрасні, люблячі керівники") насправді дуже чутливі, знаю, всі про це говорять, але не дай то вам Бог сказати про це ЇМ! І нема чого розраховувати на те, що вони візьмуть собі і переродяться за якихось три дні, як Маргарет з "Пропозиції", бо не всі стають стервами через важкі життєві обставини. Комусь це може просто подобатись, хтось таким народився, для когось це - життєва філософія. Для переважної більшості - все одразу.
Тому, чесно, сприймайте таких от дияволів во плоті як даність.
Вони отруюють життя вам, а ви таємно мрієте про те, що зовсім скоро їх зіб'є машина... автобус... а краще - поїзд і вічна пам'ять. Але, поки доля не на вашій стороні, терпіть, шановні! Терпіть і сподівайтеся, що колись ваш особистий диявол таки вирветься на волю.
І тоді ВИ перестанете боятися, бо боятися стануть...

Сонце? Ні, не чула

Світ ловить людей, а люди тікають у блоги. Інтернет ловить блогерів, а вони знову повертаються у світ. Замкнене коло якесь. 

Наразі я втекла від того, що "нормальні люди" називають весною, а я - черговим днем з погодою змішаного типу.

То дощ, то сніг, то сонечко, як сказилося, палить, хоч роздягайся посеред Хрещатика. І тільки ти така, окрилена, починаєш знімати пальто, як з Дніпра прилітає вітер. Гуд бай, зачіска (і помада, в принципі, теж)! Привіт велике сіре "щось" плюс дощик!.. А я саме парасольки не взяла - чесні синоптики обіцяли, що "ну сьогодні точно дощу не буде". От і вір після цього людям!

Мокра, як чихуахуа, приплелась додому. 

Мамуля весело: "Як день минув, сонечко?"

Яке там сонечко! Тече дах в небесної канцелярії так, що будь здоров! Видно: заборгували вони за електрику, то нам тепер за це і світло, і тепло вимкнули. Треба б якось скинутись на нормальну погоду. Хто за?

Мама. Мама взагалі сонечко любить. При чому у великій кількості. Особливо на морі, з якого вона завжди повертається з чудовою рівною засмагою. Картина Рєпіна "Мама з'їздила на море"...

Плюс півтона до кольору шкіри - "Даша з'їздила на море". При чому, море в нас з мамою було однакове.

Думаю, це щось особисте: сонце мене за щось ненавидить і таким чином зводить рахунки. 

Було б воно людиною, я б уже складала план помсти, та оскільки воно - газова куля з таким діаметром, до якого мені ще повніти і повніти, то мститися йому... ризиковано. 

Тому доводиться терпіти витівки цієї нахабної лампочки. 

Нічого! Не довго ще. 

П'ять мільярдів років і я танцюватиму на твоїх поминках!.. 

А поки що можна зайнятись чимось більш приземленим. Могилу тобі почати рити, чи що? 

Так, пора б уже. Піду, позичу в сусідів лопату. А ти нікуди не йди! Чуєш! Що як я повернуся було тут!

Мовчить. Мовчить - це добре. Мовчить - це ще не зовсім клініка.

Якщо я розмовляю з Сонцем - це ще таке. Біда буде, коли воно зі мною заговорить.