Диявол

Хочу побачити оригінального "Диявола" Врубеля. Для чого? Щоб зрозуміти, що зламало життя талановитій людині... а потім зробити шість мільярдів копій і надіслати кожному.

Чи знайомі ви з цинічними стервами, у яких завжди все добре, не зважаючи на те, на скільки сильно від цього страждають інші?
Впевнена: так. І справа не в тому, що мене одна з них якраз дістала і я, така вся засмучена і заплакана, напившись валер'янки, сиджу тут перед ноутбуком і виливаю на екран свої примітивні переживання, вважаючи їх криком душі.
Нічого подібного.
Так, з цинічними стервами я знайома добре.
Одну навіть ось уже дев'ятнадцять років у дзеркало розглядаю.
Думаю: якби мені відповідну посаду і повноваження, то мене б усі боялись, а за очі називали якщо не мимрою, то відьмою або й якимись менш літературними словечками (ну, це залежить від рівня вихованості і освіти "тварей дрожащих"). Просто моє улюблене стерво спить собі до пори до часу в глибинах підсвідомості, щоб колись прокинутись і показати всім, хто тут носить Prada.
Не звертайте уваги на короткий відступ - це я просто заздрю старшим колегам, які мають право зневажати підлеглих.
Так от, такі жіночки (хоча серед чоловіків теж є "прекрасні, люблячі керівники") насправді дуже чутливі, знаю, всі про це говорять, але не дай то вам Бог сказати про це ЇМ! І нема чого розраховувати на те, що вони візьмуть собі і переродяться за якихось три дні, як Маргарет з "Пропозиції", бо не всі стають стервами через важкі життєві обставини. Комусь це може просто подобатись, хтось таким народився, для когось це - життєва філософія. Для переважної більшості - все одразу.
Тому, чесно, сприймайте таких от дияволів во плоті як даність.
Вони отруюють життя вам, а ви таємно мрієте про те, що зовсім скоро їх зіб'є машина... автобус... а краще - поїзд і вічна пам'ять. Але, поки доля не на вашій стороні, терпіть, шановні! Терпіть і сподівайтеся, що колись ваш особистий диявол таки вирветься на волю.
І тоді ВИ перестанете боятися, бо боятися стануть...

Сонце? Ні, не чула

Світ ловить людей, а люди тікають у блоги. Інтернет ловить блогерів, а вони знову повертаються у світ. Замкнене коло якесь. 

Наразі я втекла від того, що "нормальні люди" називають весною, а я - черговим днем з погодою змішаного типу.

То дощ, то сніг, то сонечко, як сказилося, палить, хоч роздягайся посеред Хрещатика. І тільки ти така, окрилена, починаєш знімати пальто, як з Дніпра прилітає вітер. Гуд бай, зачіска (і помада, в принципі, теж)! Привіт велике сіре "щось" плюс дощик!.. А я саме парасольки не взяла - чесні синоптики обіцяли, що "ну сьогодні точно дощу не буде". От і вір після цього людям!

Мокра, як чихуахуа, приплелась додому. 

Мамуля весело: "Як день минув, сонечко?"

Яке там сонечко! Тече дах в небесної канцелярії так, що будь здоров! Видно: заборгували вони за електрику, то нам тепер за це і світло, і тепло вимкнули. Треба б якось скинутись на нормальну погоду. Хто за?

Мама. Мама взагалі сонечко любить. При чому у великій кількості. Особливо на морі, з якого вона завжди повертається з чудовою рівною засмагою. Картина Рєпіна "Мама з'їздила на море"...

Плюс півтона до кольору шкіри - "Даша з'їздила на море". При чому, море в нас з мамою було однакове.

Думаю, це щось особисте: сонце мене за щось ненавидить і таким чином зводить рахунки. 

Було б воно людиною, я б уже складала план помсти, та оскільки воно - газова куля з таким діаметром, до якого мені ще повніти і повніти, то мститися йому... ризиковано. 

Тому доводиться терпіти витівки цієї нахабної лампочки. 

Нічого! Не довго ще. 

П'ять мільярдів років і я танцюватиму на твоїх поминках!.. 

А поки що можна зайнятись чимось більш приземленим. Могилу тобі почати рити, чи що? 

Так, пора б уже. Піду, позичу в сусідів лопату. А ти нікуди не йди! Чуєш! Що як я повернуся було тут!

Мовчить. Мовчить - це добре. Мовчить - це ще не зовсім клініка.

Якщо я розмовляю з Сонцем - це ще таке. Біда буде, коли воно зі мною заговорить.