Аналіз поетичної збірки "осоте!" Мирослава Лаюка

Ім’я «осоту»

Автор: Гладун Дарина

Є така рослина - називається осот. Не так. Є такий бур’ян – називається осот. Ще не так. Є таке явище – називається осот.

Зовсім не так. Явище називається «осоте!»

І це не просто «якесь» явище на кшталт грому, блискавки чи лободи у сусідському городі, а дебютна збірка молодого українського письменника Мирослава Лаюка (лауреата першої премії видавництва «Смолоскип», «Коронації Слова-2012» та низки інших конкурсів) стала однією з найбільш обговорюваних поетичних книг останнього року.

Мирослава Лаюка із впевненістю можна назвати універсальним автором: схвальні відгуки про його твори писали люди старшого (Василь Герасим’юк), і молодшого покоління (Олег Коцарев, Богдан Ославський, Василь Карп’юк).

Однак це не дивно, оскільки у сучасному літературному процесі загалом спостерігається дивна тенденція: щойно виходить у світ будь-яка книга, - про неї одразу пишуть, називають «подією» або «новим словом у літературі», або і тим, і іншим, плутаючи, вочевидь, «подію» з «інформаційним приводом». Бо вихід книги друком – справа цілком буденна: зшитки у твердих і м’яких палітурках на журнальному чи газетному папері, кольорові і чорно-білі з’являються не так рідко, зрештою, ми живемо не в епоху Середньовіччя, коли на вихід одного примірника книги йшло по кілька років! Але дивним видається не тільки і не стільки пафос, із яким критики щоразу пророкують велике майбутнє молодим поетам, а те, що пророцтва ці здебільшого виявляються хибними.

На щастя дебютну збірку Мирослава Лаюка оминула доля «забутих дебютних книг», і вона стала не не просто подією, а визначним явищем в українському літературному процесі «десятих років». Самого автора, з легкої руки Василя Герасим’юка, називають тепер не інакше як «новим Тичиною» (хоча і не дуже зрозуміло, чому кожного молодого автора, яким би талановитим він не був, необхідно порівнювати з кимось знаним – на жаль, чи на щастя, слава і письменницька майстерність через такі порівняння не передаються). Деякі твори зі збірки вже перекладені російською мовою (Наталею Більченко [5]) отримали схвальні відгуки закордонних критиків.

То що воно за явище «осот»?

1. осоте!

І до Адама сказав Він: «За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: «Від нього не їж», - проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову».

[М., 3:17-18]

Передусім, слід зазначити, що попри фрагментарність, притаманну будь-якій зібрці поезій, дана книга може сприйматися не лише як упорядкований набір віршів, а як один самостійний твір-роздум на тему.

Як легко здогадатися із назви, провідний образ, навколо якого згуртовані всі поезії – осот – доволі суперечливий, оскільки навіть сам автор протягом твору багато разів переглядає власне ставлення до рослини. Мирослав Лаюк говорить, що осот «не має назви // але має суть» [3, 21], водночас неодноразово звертаючись до осоту на ім’я: «позбав мене імені осоте // я хочу стати тобою // я хочу стати собою // осоте» [3, 13], «я заздрю тобі осоте» [3, 37]. Називає осот «ченцем байдужості» [3, 37], богом [3, 58] і дияволом [3, 130], розіп’ятим Ісусом [3, 79], і знову-таки заперечує це: «я не вірю тобі осоте // що ти син божий // я не вірю тобі сину божий // що ти осот» [3, 98]. Ототожнює осот [3, 113] із людиною, зі старим жорстоким володарем [3, 173], змією [3, 189], але зрештою ставить перед собою (і читачем) питання: «чи зможу я знову стати осотом // коли обійду коло» [3, 209].

Таким чином, перед читачем постає доволі суперечливий образ рослини. Ні, просто образ, оскільки осот у творі перестає бути просто рослиною (Cirsium), натомість набуваючи іншого значення.

«Осот – став для мене доброю формою, через яку було зручно проговорювати, транслювати своє: він прагне оприявити себе, мене, нас, вказати речі універсальні й конкретні, вписати їх у цікавим орнамент. Осот є звичайнісіньким бур’яном, якого одні не помічають, просто йдучи до станції метро, а інші (добрі городники) з ним люто воюють, вирізають його коріння» [6].

2. сіль, лисиця і нетлі

Осот, фактично, є головним ризоматичним образом-символом твору, дослідження якого може стати предметом окремої наукової роботи, але поруч із ним функціонують також інші образи-символи та концепти.

Окремої уваги, зокрема, заслуговує сіль, яка є своєрідним альтер-его осоту. Сіль з’являється у поезії «солеварня» в очах дідуся, що веде собаку «у ліс за солеварню // прив’язати до сухої верби і залишити // здихати» [3, 26], сіль отруює землю, «ялиновий ліс // брусничне підлісся // і повітря» [3, 26], «сіль перемагає кров» [3, 27] і зрештою сіль постає вінцем усього: «пробач соле // бо чоловік не такий великий як ти // і я не такий великий // і кров // не така велика // і будь-яке знання» [3, 28]. У «будинку із солі» від солі в’януть речення і сіллю «називається старість» [3, 68].

Ще одним втіленням осоту є лисиця. Зокрема, у вірші «рудий рафаель» Мирослав Лаюк не просто прирівнює лисицю до янгола. Він фактично переписує біблійну історію: «богоматір-лисиця // тримає у м’яких лапах руде богодитя» [3, 101] («хто ти осоте якщо не бог» [3, 58]), лисиця виростає привидом у похмільному мареві [3, 128], але водночас її хапає за лапи осот [3, 13].

Те саме можемо сказати і про нетель, які з’являються то царицями [3, 179], то звичайними нічними метеликами [3, 13], куниць, змій, про смереки і трембіти...

Таким чином, «осот» фігурує у творі під іншими назвами. Ми вгадуємо його навіть тоді, коли сам автор його називає чимось іншим, бо осот «не має назви // але має суть» [3, 21]. Фактично, Мирослав Лаюк надав осотові всіх можливих форм, і навпаки, все у його творах набуває «суті осоту».

3. Мова «осоту»

Всі вірші у збірці поділені на 11 розділів без назви (лише з порядковими номерами).

Якщо ж говорити в загальному про поезії збірки, то потрібно вказати на те, що більшість із них написані верлібрами, хоча подекуди наявні і приклади класичного віршування, подекуди – сталий ритм («у моїх руках в’яне трава // у моєму роті сохне вода» [3, 23]), рими («у моїй голові світова війна // а ти як та стіна» [3, 23]), алітерації («грійся на моїм сонці якщо не вмієш // на свєму // будь у моїм кроці // землею або у моїм листі змією» [3, 22] – повторення шиплячих і свистячих; «божовте безлюддя безмушшя безптиччя» [3, 104]) та асонанси («червоний осоте // ти тут не той» [3, 113] – повторення «о» та «у» також називають «асонансом суму»).

Слід звернути також увагу на лексичний бік поезій. Попри те, що автор – з Іванофранківщини (і міг би писати місцевим діалектом, як це робив Василь Стефаник), він послуговується переважно літературною мовою. Можливо, це – один із чинників, що позитивно вплинули на популярність поезій Лаюка: твори, написані діалектами, сприймаються легко лише носіями цих діалектів, однак у людей з інших регіонів країни можуть виникати труднощі із розумінням слів.

У вірші «п’яний дід» можна побачити, власне, контраст між мовою літературною і діалектом. Порівняйте мову автора: «п’яний дід розкаже мені багато // про свою молодість // і про те як вполювати ведмедя без рушниці // і про бабиних залицяльників // а також про те // що літа вже не ті» [3, 139] із мовою баби: «шляґ би ки трафив анкологіку // нехаре ти собачя аби кі очі вілізли // аби кі гад на довбню скочів // та аби кі пожєріста впекла» [3, 139] і мовою діда: «ика ж уна мене файна – // єк красна ружя // і добря єк бануш» [3, 140].

Власне, таким чином ми бачимо мовний шлях автора: будучи носієм діалекту він зміг не просто опанувати літературну мову і писати нею, але й майстерно комбінувати одне з іншим таким чином, щоб це не виглядало штучно.

Окрім лексики південно-західного діалекту, у збірці наявні також інші маркери, зокрема, топоси (гори, солеварні), назви специфічних місцевих музичних інструментів (трембіта) та дерев (смерека). Однак, слід зазначити, що географія «осоту» не обмежується самими лише Карпатами. «Осот» «проростає» також у Львові [3, 38], графстві Сассексі [3, 93], Іспанії [3, 169] і навіть «у сузір’ї овна» [3, 41].

Таким чином, можна говорити про те, що Мирослав Лаюк створює своєрідний космічний простір, що не виходить за межі Іванофранківщини, і водночас знаходиться під шершавою шкіркою бур’яна.

Мистецтво - це дзеркало, що відображає того,
хто в нього дивиться.

О.Вайльд [1, 8]

Загалом, збірка поезій «осоте!» є всеохопною багаторівневою світоглядною моделлю. Залежно від рівня освіченості читача, ця модель буде трактуватися по-різному.

Так, наприклад, Василь Герасим’юк у післямові згадує Гомера, Овідія, Августина Блаженного, Бродського, Буковського, Свєтліцького, Тоніно Ґуерро, Федеріко Фелліні, Ніколая Ґумільова, Гойю, Тютчева, Льва Толстого, Миколу Біденка, Павла Тичину та Євгена Маланюка [2].

Олег Коцарев – Вано Крюґера, Карину Тумаєву, Олену Герасим’юк [4].

(У даній статті наводені цитати з Біблії та «Портрету Доріана Грея»).

Таким чином, «осоте!» - також своєрідне дзеркало, у якому кожен із нас побачить щось інше.

Наостанок хотілося б звернути увагу на те, з чого варто було б почати: назва збірки стоїть у кличному відмінку. Чи вкладав Мирослав Лаюк у цю форму якийсь націоналістичний підтекст? Невідомо. Однак у сучасній геополітичній ситуації ми можемо сказати, що явище «осоту» могло відбутися повною мірою тільки у нашій культурі, по-перше, тому що автор - українець, а по-друге, - далеко не у всіх мовах є кличний відмінок. Тому у перекладі російською збірка називається «осот!» А це, погодьтеся, надає їй дещо іншого забарвлення.

Перелік використаних джерел:

1. Вайльд О. Портрет Доріана Грея. – К.: «Абабагаламага», 2012. – 320 с.

2. Герасим’юк В. Позбав мене імені... // Лаюк М. Осоте! – К.: «Смолоскип», 2013. – 223 с. – С. 210 – 223.

3. Лаюк М. Осоте! – К.: «Смолоскип», 2013. – 223 с.

4. http://litakcent.com/2013/07/09/mudryj-osot-i-pjanyj-did-myroslava-lajuka/

5. http://magazines.russ.ru/nov_yun/2012/6/l6-pr.html

6.http://zaxid.net/news/showNews.do?miroslav_layuk_treba_visimnadtsyat_milyardiv_rokiv_abi_rozgadati_tayinu_poeziyi&objectId=1302299

Психологія vs педагогіка

Красиве і корисне (!?.)

Психологія без педагогіки – безкорисна,

а педагогіка без психології – безсила.

Ушинський К.Д. 

Гладун Дарина, 2014

«Троянди й виноград – красиве і корисне» говорив Максим Рильський. Проте ми можемо засумніватися у цьому твердженні. Те, що троянди красиві, не робить їх безкорисними: бджоли, запилюючи троянди, збирають нектар. З троянд роблять парфуми та ефірні олії. Так само і виноград, яке асоціюють із корисним, має гарний зовнішній вигляд. Його часто зображають у натюрмортах. Тому я вважаю, що «красиве і корисне» - це сполука слів, що характеризує однаковою мірою і троянди, і виноград, а не стосується чогось одного.

Психологія і педагогіка – це ті самі троянди і виноград. На перший погляд здається, що психологія – як наука більш поширена, навіть не так, як наука, про яку більше говорять у ЗМІ, - це своєрідна «троянда» у тандемі із педагогікою – наукою, з якою ми асоціюємо у першу чергу корисність. Проте, порівнюючи ці дві науки з трояндами і виноградом, ми ризикуємо зійти на манівці, оскільки троянда – квітка, а виноград – рослина, то вони існують наче паралельно і незалежно одна від одної. Хоча... виноград теж квітне, а потім дає плоди, тоді як апогеєм життя троянди є її цвітіння. Ні до, ні після, вона не матиме вже такої цінності, як у період цвітіння.

Із психологією та педагогікою все складніше. Ці дві окремих науки не існують ізольовано. Вони – наче новий вид рослин «трояндо-виноград» зі спільним кореневищем. І якщо відрубати одну рослину, інша всохне. А все це відбувається тому, що «психологія – це наука, яка вивчає психічні явища та поведінку людини, пояснення яких знаходимо в цих явищах» (визначення з Академічного тлумачного словника української мови 1980 р.).

Уявіть тепер, що ви – психолог і у вас є дружина, з якою ви часто сваритесь. Ви вивчили її поведінку, зрозуміли причини такої поведінки, зробили певні висновки. І... що далі? Від ваших висновків нікому легше не стало. З дружиною ви як сварилися, так і сваритесь. Бо тепер цю інформацію потрібно донести до людини (вашої дружини) так, щоб вона не лише зрозуміла ваші слова, але й погодилася з ними, проте найголовніше – щоб ви перестали сваритися. Треба певним чином вплинути на її поведінку. Але як? Психологія ж не вчить. Психологія лише досліджує. От і виходить, що корисною психологія стає тільки тоді, коли ви знаєте педагогіку («педагогіка – наука про виховання, осіту й навчання» - там само). І от якщо ви її знаєте, тоді, вивчивши поведінку дружини, ви можете обрати той метод навчання, який підходить індивідуально їй. Це може бути розмова під час прогулянки у парку, чи на стільці на кухні, а може, ніякої розмови не буде взагалі, і ви зміните свою поведінку таким чином, щоб вона змінила свою. Або щось інше. Це не так і важливо.

Або ви можете не знати педагогіки, сваритися з дружиною далі і тішитися тим, який ви хороший психолог, як правильно визначили корінь ваших сімейних проблем.

Або, наприклад, ви – фахівець із педагогіки. Ви можете вчити. Ви знаєте, як донести інформацію до своєї дружини. І ви, під час перегляду її улюбленого серіалу, коли головні герої одружуються, кажете: от якби ти не так сильно любила чистоту... І це призводить до чергової сварки. Здавалося б: ви обрали слушний час, і місце, і форму, але... не побачили головного – проблеми. Головної проблеми, яка стала першопричиною конфлікту. Те, що вона кричить, коли ви не миєте чашки чи вішаєте полотенце на лівий, а не на правий гачечок, або те, що ходите вдома у черевиках – це не причини вашого конфлікту. Не головні причини. Є щось більше. Глибше. Можливо, колись на неї постійно кричали за подібні вчинки або навпаки, у неї в дитинстві вдома було брудно і вона боїться, щоб так не було з вами. Але ви – педагог. Ви не бачите цієї, головної проблеми. І ви безсилі вдіяти бодай щось.

Тому Костянтин Дмитрович Ушинський мав рацію, коли говорив, що психологія без педагогіки – безкорисна, а педагогіка без психології – безсила. Ці дві науки добре працюють у тандемі. Тому потрібно або вивчати і педагогіку і психологію, або щось одне і мати друга, який би вивчав щось інше.

Дорогою до Кентербері

«Кентерберійські оповіді»
Дж. Чосера як новели

  

Гладун Дарина  

КИЇВ - 2014

Зміст

  1. «Кентерберійські оповіді» Чосера як унікальне явище англійської літератури

2. «Кентерберійські оповіді» Чосера як новели

а) Новела як літературний жанр

б) Новелістичність «Кентерберійських оповідей»

«Джефрі Чосер – «батько англійської поезії» – жив у XIV столітті, коли батьківщина його була дуже далекою від Відродження, яке в Англії почалося мало не двома століттями пізніше. Аж до Спенсера і Марло в анлійській поезії не було нічого не тільки рівного, але навіть співмірного з «Кентерберійськими оповідями» Чосера [1, 5]», - читаємо ми у передмові до «Кентерберійських оповідок».

Однак чим викликана така оцінка? Чи не перебільшує науковець (передмову писав І.Кашкін) внеску Джефрі Чосера у розвиток англійської літератури (адже Кашкін (визначний літературознавець та перекладач) жив і працював у Радянському Союзі – країні, де певні позиції щодо тих чи інших письменників і їхніх творів диктували політики (зокрема підносились твори, що оспівували середній клас, водночас існувала ціла низка творів принижуваних не через погану якість, а через тематику))? І чи солідарні з Кашкіним сучасні науковці? А отже: чи справді творчий доробок Чосера має таке важливе значення для літератури Англії?

Щоб відповісти на ці питання, потрібно, перш за все, зрозуміти, якою була Англія у ХIV столітті, чим вирізнялася її література від літератур інших країн, на якому етапі розвитку знаходилась, і яке місце у ній займали «Кентерберійські оповіді».

«Кентерберійські оповіді» Чосера як унікальне явище англійської літератури

Англія до ХIV століття сильно програвала у порівнянні з іншими європейськими країнами. І в економічному (на той час це була бідна країна мисливців, пастухів і землеробів), і в демографічному (скажімо, населення Лондона складало лише половину тогочасного населення Парижа), і в культурному плані.

ХIV сторіччя стало для Англії періодом бурхливого, але водночас складного, розвитку. На долю англійців (серед яких і Джефрі Чосер) у чей час випало багато труднощів, серед яких Столітня війна (1337 – 1453 рр.), «чорна смерть» (чума 1348) і селянський бунт (також віомий як «повстання Вота Тайлера») 1381 року.

Усі ці чинники прискорили повалення феодального ладу і наблизили початок англійського Відродження, сприяли формуванню єдиної англійської нації, оформленню єдиної англійської мови та літератури [6].

Певна річ, поступ у культурній сфері почався з англійського двору, який запозичував «більш витончену французьку культуру» [1, 8]. Потужною рушійною силою культурного поступу став також середній клас, який не лише переносив на англійський грунт матеріальну культуру з континенту, але також вкорінював її на англійському грунті. Чосер не лише написав про це у своїх оповіданнях – він фактично зробив те саме з літературою. Натхненний «Декамероном» Бокаччо («сліди знайомства із «Божественною комедією» Данте бачимо у Чосера вже з «Пташиного парламенту» (1384), аж до низки місць «Кентерберійських оповідок» [1, 13]), письменник не став одним із епігонів відомого італійця, а всотав його досвід і переніс на англійський грунт, зображаючи особливості тогочасної Англії. Таким чином, Джефрі Чосер створив самостійний твір [4, 122].

Кашкин порівнює «Кентерберійські оповіді» з «Видивом про Петра Орача» Вільяма Ленгленда – сучасника Чосера. Дослідник вказує на загальну алегоричність Ленгленда. «Замість живих людей у нього діють люди-схеми, втілення добра і зла», тоді як Чосер наповнив свої твори «натовпом паломників, пістрявим і галасливим, проте більш живим, ніж у Ленгленда» [1, 11].

У розділі про Чосера Михальська ставить порівнює Чосера із Джоном Гауеном і Томасом Мелорі, відзначаючи «важливу роль «Кентерберійських оповідей» у формуванні англійської літератури такою, як ми її знаємо» [3, 22].

У своїй статті Охріменко (посилаючись на роботи А.Ханаволт («Чосерівська Англія», 1997), В.Макліна («Будні чосерівської Англії», 2002) та А.Гілесспі («Автори Середньовіччя: Чосер, Лідгейт та їхні книги», 2006) – сучасних зарубіжних дослідників) зазначає, що період творчості Чосера є настільки важливим для англійців, «що подекуди його називають “чосерівська Англія”» [4, 116].

Отже, радянська ідеологія не була єдиною причиною такої високої оцінки Кашкіна. Джефрі Чоссер «Кентерберійськими оповідями» справді залишив помітний слід в історії (в цілому, оскільки за «оповідями» історики реконструють побут Англії ХІV ст.) та літературі. 

Жанрова специфіка «Кентерберійських оповідей» Чосера.

«Кентерберійські оповіді» побачили світ у 1387 році. Кашкін пише, що «складно визначити жанр цієї книги» [1, 17]. І навряд чи цей жанр можна визначити однозначно, оскільки за окремі твори «Кентерберійських оповідань» не є однорідними у жанровому понятті – це збірка із двадцяти двох (у виданні 1973 року – двадцяти одного) твору, об’єднаних загальною рамкою.

«Основна маса «Кентерберійських оповідей» (всі прологи і шістнадцять оповідок) написана п’ятистопним ямбом із парним римуванням рядків та вільним чергуванням чоловічої та жіночої рими. Пізніше ця форма отримає назву «георгіївського куплета». Ця форма віршування зустрічається вже у французьких поетів XIV століття, однак Чосер першим розвинув його і застосував в Англії для твору такого масштабу як «Кентерберійські оповіді». Цей вірш, насичений розмовними інтонаціями, добре пасує до реалістичного характеру віршованих новел Чосера» [5, 495].

Якщо розглянути структуру трохи детальніше, то ми побачимо, що кожен твір складається з кількох частин: прологу, розповіді та епілогу (іноді відсутній пролог або епілог, тільки «Розповідь лицаря» подається і без прологу, і без епілогу, а «Пролог священика» - без епілогу і розповіді; також в оповіді вмонтована «Післямова Чосера» до «Оповіді студента»). Кашкін розглядає прологи і епілоги як інтермедії між діями (натякаючи, вочевидь, на певну спорідненість «Кентерберійських оповідей» із творами драматичними). Взагалі науковець називає «Кентерберійські оповіді» «енциклопедією літературних жанрів Середньовіччя» [1, 17]. Кашкін знаходить у «Кентерберійських оповідях» зокрема відбитки старовинних билин, казок, переказів; фабліо; фарсу [1, 18-22].

У розділі про Чосера Михальська пише, що «виросли «оповідання» на основі оповідної традиції, витоки якої губляться у сивій давнині, що заявила про себе у літературі XIII-XIV ст. італійськими новелами, циклами сатиричних казок, "Римськими діяннями" та іншими збірниками повчальних оповідань» [3, 22].

Вчені-літературознавці, які досліджували проблему жанрів «Кентерберійських оповідань», сходяться на тому, що, попри загальну жанрову строкатість, одним із провідних літературних жанрів даного твору є новела. 

Новела як літературний жанр

У словнику Коваліва читаємо, що:

Новела – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється точною й усталеною конструкцією.

До композиційних канонів новели належать: наявність точної та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т.д.), перевага сюжнтної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор новели концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки [2, 497-498].

Проте це – сучасне потрактування терміну. Тоді як від моменту свого виникнення (датується XIV – XVI ст.ст.), новелістичний канон зазнавав змін. Наприклад, «Новина» Стефаника, за визначенням літературознавців доби Відродження (до якої Кашкін відносить і «Кентерберійські оповіді» Чосера), не буде новелою. Адже «в епоху Відродження новела – це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). [...] У XVII столітті новелу представляє Мігель де Сервантес. Та найбільшого розквіту сягає вона у ХІХ ст. Власне тоді та у ХХ ст. продовжують розвиватися її різновиди – психологічна, фантастична, сенсаційна [2, 498]. 

Новелістичність «Кентерберійських оповідей»

Якщо йти за визначенням Коваліва, то віршовані «Кентерберійські оповіді» новелами бути не можуть, оскільки новела – твір прозовий. Однак Кашкін говорить про «поетичні новели» і ми приймемо цю поправку, в тому числі, і з урахуванням того, що мова йде про ХIV століття, а визначення Коваліва – стосується більшою мірою новел сучасних.

Однак, не всі твори із «Кентерберійських оповідей» можна назвати новелами, нехай навіть віршованими.

Наприклад, у «Загальному Пролозі» перед нами постають пілігрими (деякі – досить детально, інші – побіжно згадуються). Завдяки «прологу» читач дізнається про те, чого можна очікувати від «оповідей» (основний настрій, тематика) та пілігримів (подальша поведінка героїв). Цей «Пролог» є частиною рамкової конструкції, яка не просто пояснює читачеві, де відбуваються події (паломники йдуть до мощей, які знаходяться у Кентербері; дія прологу відбувається у таверні край дороги), а також вносить елемент азарту у читання, адже той із оповідачів, чиї розповіді будуть найкращими отримає винагододу – «безкоштовне частування» [5, 53]. Однак імені переможця ми так і не дізнаємось, оскільки «Кентерберійські оповіді» закінчуються значно раніше, ніж мандрівка пілігримів (Кашкін пише, що Чосер планував сто двадцять новел). Але загалом пролог не має загальних ознак новели: у ньому немає розповідді про незвичайне явище – тільки повідомлення про подальші оповіді.

Те саме можемо сказати і про «Пролог мажордома», «Пролог кухаря», «Пролог юриста», «Пролог шкіпера», «Епілог до розповіді шкіпера», «Пролог до розповіді про сера Топаза», «Епілог до розповіді про сера Топаза», «Пролог монаха», «Пролог монастирського капелана», «Епілог до розповіді монастирського капелана», «Епілог до розповіді лікаря», «Пролог продавця індульгенцій», «Пролог кармеліта», «Пролог пристава церковного суду», «Пролог студента», «Післямова Чосера», «Пролог купця», «Епілог до розповіді купця», «Пролог сквайра», «Епілог до розповіді сквайра», «Пролог Франкліна», «Пролог слуги каноніка», «Пролог економа», «Пролог священика» (після нього йде прозова новела, якої немає у виданні 1973 року). Можна сказати, що всі перелічені вище прологи та епілоги – частина загальної рамкової конструкції. Якщо розглядати саму рамку, то вона (в цілому) не може бути новелою з ряду причин: по-перше, вона, навіть незакінчена, є досить значною за обсягом і включає у себе не лише багато персонажів, але й багато подій.

Дещо осібно виглялає на їхньому тлі хіба «Пролог братської ткалі» (найбільший за обсягом із когорти прологів та епілогів), якій «щоб розповісти і радості і горе долі, // на жаль, не треба ні на кого посилатись» [5, 262]. Ткаля розповідає про кожного з п’яти своїх чоловіків, а між тим, роздумує над Святим Письмом. І хоча час від часу розповідь переривається незадоволеними людьми (пролог ткалі виходить занадто довгим), що, безперечно робить його частиною рамки, однак розповідь про смерть кожного чоловіка ткалі – це своя окрема історія. І кодна виписана дуже іронічно, а весь пролог в цілому – роздум про те, чи має право жінка виходити заміж вдруге (-третє, -четверте, -п’яте...) після смерті чоловіка. Однак назвати «Пролог братньої ткалі» новелою було б перебільшенням, з огляду на те, що «незвичайної події»  тут немає: чоловіки помирали не внаслідок якихось загадкових подій, та й сама оповідачка сприймає їхні смерті як щось буденне.

Загалом же, всі твори, які Кашкін назвав «інтермедіями» не мають ознак новели.

На відміну від «інтермедій», у «розповідях» ознаки новели чіткі і виразні.

Одним із канонічних зразків новели є «Розповідь економа». Економ розповідає нам про часи, коли на землі жив «красень Феб» [5, 482]. У Феба вдома жила білосніжна ворона і зрадлива дружина. Ворона розповіла Фебу, що дружина його зраджує і він убив її. А тоді Феб подумав, що ворона оббрехала його дружину і замість білої одягнув її у чорну рясу. З того часу всі ворони стали чорними. Ми бачимо тут: і невеликий обсяг, і незвичайну подію, і несподіваний фінал.

Те саме можна сказати і про «Розповідь лицаря», «Розповідь мельника», «Розповідь мажордома», «Розповідь юриста», «Розповідь шкіпера», «Розповідь монастирського капеллана», «Розповідь лікаря», «Розповідь продавця індульгенцій», «Розповідь братньої ткалі», «Розповідь кармеліта», «Розповідь пристава церковного суду», «Розповідь студента» (у шести частинах), «Розповідь купця», «Розповідь Франкліна», «Розповідь другої монахині», «Розповідь слуги каноніка».

Проте не всі «розповіді» закінчені. Наприклад, у «Розповіді кухаря» мова йде про одного героя – підмайстра – Гуляки Перкіна, який повністю виправдовує своє прізвисько і постійно лише грає у карти, зваблює жінок і пиячить, та ще танцює. Ми дізнаємося, що його виганяє з роботи майстер, проте це не є чимось екстраординарним. Коли працівник не приносить прибутків – самі збитки, і краде у хазяїна, то його виганяють. Ця розповідь не має логічного завершення. Тому немає ні незвичайної події, ні несподіваного фіналу, а отже, цю розповідь не можна назвати новелою.

Незакінченою є також «Розповідь про сера Топаза». Головний герой – сер Топаз («сильний з милості божої» [5, 198]), який поїхав шукати царицю фей, щоб з нею одружитися, зійшовся у двобої з велетом Оліфантом, проте розповідь перериває шинкар. Обірвана також «Розповідь сквайра» про Камбускана.

«Розповідь монаха» за структурою є драматичним твором. Тут бачимо репліки Люцифера, Адама.

Натовп прочан, про який іде мова у рамковій конструкції та іноді у «розповідях» уособлює все англійське суспільство: від феодалів до ремісників і селян. Всього їх двадцять дев’ять і кожен – складний образ людини свого часу. І кожен герой розповідає історію, яку може розказати лише він. Так оповідь лицаря має сюжет у дусі лицарського роману, а в розповіді монаха фігурують біблійні персонажі.

Загалом же, можна погодитись із твердженням Кашкіна про те, що «Кентерберійські оповіді» - збірка віршованих новел, оскільки ці твори мають характерні для новел незвичайну подію, про яку йде мова, і несподіваний фінал.

Також хотіла б додати, що навіть якби ці оповіді не мали ознак новел, це не применшило б їхньої значущості в англійській літературі. Ми можемо лише припускати, на скільки помпезними були б «Кентерберійські оповіді», якби Джефрі Чосер написав не двадцять, а сто двадцять розповідей, як і було заплановано.

Перелік використаної літератури:

1. Кашкин И. Джеффри Чосер // Чосер Дж. Кентерберийские рассказы. – М., 1973. – 527 с. – С. 5 – 30.

2. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т.Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка. – К., 2007. – 752 с.

3. Михальская Н.П. Джеффри Чосcер // Аникин Г.В. Михальская Н.П. История английской литературы. – М., 1975. – 528 с. – C. 21-25.

4. Охріменко О.С. Реконструкція повсякденного життя англійського міста XIV – XV ст. за «Кентерберійськими розповідями» Дж. Чосера // Актуальні проблеми слов’янської філології. – К., 2010. – Випуск XXІІІ. – Частина 1. – С. 114 – 126.

5. Чосер Дж. Кентерберийские рассказы. – М., 1973. – 527 с.

5. http://silonov.narod.ru/parents/engl02.htm - книга Голдсміта «Історія Англії».

Хмельницький. Ефект очищення

Квіти і терен міста Хмельницького

автор: Дарина Гладун

2012

Місто Хмельницький – далеко не найбільший туристичний центр України (та що там, навіть в області є набагато давніші міста, містечка і навіть села, до яких щороку приїжджає вдесятеро більше туристів, ніж до обласного центру). Більше того, відомий на Західній Україні (і, як не дивно, в Білорусії) «Хмельницький речовий ринок» не додає шарму місту. Люди, які вічно кричать і кудись поспішають далеко не найкращим чином впливають на місто (стільки бруду, як на ринку, знайти можна хіба на сміттєзвалищі; дихати теж нічим – чисте повітря в дефіциті через страшенну кількість машин запопадливих підприємців). Втім, наявність базару позначилась не лише на забрудненості навколишнього середовища, а й на людях. І я не лише про перекупок. Кожен мешканець міста з часом стає продавцем не за професією, а за характером. Вічно незадоволені, постійно кудись поспішають, і сваряться, сваряться, сваряться. Особливо це стосується сімей, в яких хоча б хтось працює на базарі. «Торгує», як кажуть хмельничани з гордо піднятою головою. На жаль, чи, як мені здається, на щастя, моя сім’я від базару далека: мама – бухгалтер, тато – військовий. Наша квартира радше скидається на армію, ніж на базар: тато – суворий підполковник – голова, мама – розумний і добрий замісник, і ми з сестрою – рядові, яких треба вчити і контролювати.

Раніше я не розуміла, на скільки сильно це впливає на мою особистість.

Ми з батьками часто гуляли містом. Коли була гарна погода, ходили в ліс, не в засмічену всіма бажаючими влаштувати пікнік лісосмугу, а в густий і темний ліс без доріжок. Тато завжди брав із собою старого, ще з армії привезеного, компаса, тож ми не боялися заблукати. У нас у лісі є купа маленьких струмочків, яких немає на жодній карті. Вода в них така чиста, що коли дивишся, видно кожний камінчик, кожну грудочку землі, що лежить на дні. Якось я побачила, як в одному з таких потічків плавала жабка. Не оті жирні і бридкі ропухи, а маленьке, худеньке і дуже миле жабеня з довгими худими лапками. Обабіч потічка росли гусячі лапки – дрібненькі жовті квіти, яких у тому лісі було багато. Ми просто стояли і дивились, як плаває жабка, а потім пішли далі «по гриби». Насправді, до грибів було ще ціле літо, але ж мені, малечі років п’яти-семи, нецікаво було просто гуляти. Я хотіла хоч раз колись сходити по гриби. От ми і ходили. Тільки на початку літа, коли про жодні гриби (крім цвілевих і паразитуючих на деревах) мови бути не може. Вже значно пізніше, років у десять-дванадцять, я дізналася про справжню причину того, чому ми ніколи не ходимо по гриби восени. А пояснювалося все простим і зрозумілим в усьому світі словом «Чорнобиль». Гриби навдивовижу добре сприймають всяку радіаційну гидотну і ростуть великими, потім їх збирають грибники чи просто заповзяті громадяни і продають нам. Проблема в тому, що та радіація, яка так добре впливає на ріст грибів (і не тільки, але гриби її найкраще поглинають і довго зберігають), негативно (аж до летальних випадків) впливає на організм тих, що вважають себе вінцем природи. Отак природа мститься за всю ту гидотну, що скинула на її нещасні плечі людина. Що ж стосується нас з мамою і татом, то ми були озброєні. Вірніше, озброєним був тато. Є у нього така штука, яка вимірює рівень радіації. Називається цей прилад дозиметром. Його батьку подарував знайомий фізик у далекому 84-ому. Тоді цей подарунок був «про око», ну не змогла людина «дістати» щосб краще і стягнула в інституті дозиметр. (З таким саме успіхом у нас міг з’явитись перший-ліпший маятник чи насос, але дозиметр можна було покласти в кишеню і винести, а решту, ні). Тато користувався цим чудом в суто господарських цілях: перевіряв радіаційний фон поля, на якому вирощував картоплю, холодильника, телевізора і іже з ними. Просто так, для годиться, ну, і щоб заспокоїти бабусю. Та після того, як рвонув Чорнобиль, тато став робити це цілком добровільно. Він завжди ходив на базар з дозиметром, і речі він купував з ним, і на город ходив, і на службу. Корисна річ. Дивиться на нього дядько щирими очима і продає красиву ялинку «за 5 гривень». І «яке там з Чорнобилю, чоловіче, його ж загородили»! І хочеться тому дядькові вірити, та дістаєш дозиметр і починає він пищати на весь базар. Значить: підвищений радіаційний фон. Брешеш, дядьку, з Чорнобилю. І тато йде далі. А той дядько таки ж комусь продав ту гарну ялинку «недорого, лише за 5 гривень». І стояла вона увесь новий рік у чиїйсь квартирі, фонила (підвищувала загальний радіаційний фон), а потім дітки почали хворіти. З чого б це?

Головне, що нікому нічого не скажеш, бо всім тим ялинковим базаром керувала (чи, як у нас кажуть, кришувала) міліція. Тато якось намагався щось зробити, та його, тоді ще капітана, люди в синій формі чемно попросили не лізти, куди не просять, мовляв, сидиш в штабі, то сиди. (Хоча мій тато ніколи не сидів у штабі, втім, як і форми не надягав після армії, тільки на професійне свято у вузькому колі колег).

Ось так екологічна катастрофа Чорнобиля і потрапляла у квартири щасливих хмельницьких перекупок, які на всьому економили. Тато не економив. Тому з грибів ми їли тільки шампіньйони в банках, на яких значилось ‘Made in France’, та оскільки те щастя діставалося з тяжкою бідою і за великі гроші, то гриби були на столі на Новий рік і Різдво. Татові друзі казали: «Жируєш» і, певно, вважали його генеральським синком, якому все купує батько. А ми жили від зарплати до зарплати на чесно зароблену норму, яку часто затримували на місяць-три. Тоді ми жили на мамину зарплату, яку зазвичай відкладали «на квартиру». За це з тата теж кепкували: «Твій батько що, синові й квартиру вибити не може?» Ні. Бо дідусь був правильним і всього досяг сам. Тато був таким же. І мама. І я така вродилася, і моя молодша сестра. Тому мамину зарплату відкладали, а на татову жили. Зате через 10 років щасливого шлюбу у мами з татом з’явився свій власний куток, який вибирали з дозиметром. Як і всі будматеріали, з яких робили ремонт, і меблі. Татко казав, що коли з Чорнобиля їхали люди, то вони залишили все в квартирах: меблі, техніку, килими, ложки, виделки і навіть одяг! А зараз в тих квартирах пусто. Питається: а де? Не вітром же його здуло! Виходить, охочі нагріти руки на чужій біді таки мали зиск з катастрофи. І фонять по всій Україні «чорнобильські» столи і стільці, ложки і виделки, дитячі іграшки і картини, старі телевізори і холодильники. І володарі таких «сюрпризів» щасливо собі живуть і хворіють, хворіють. Навіть не знаю, з чого б це?..

Звісно, за таку таткову любов до дозиметра з нього часто кепкували… Зате ми не хворіємо. Іноді, раз на три роки, хтось чхне чи загрипує, тоді його в окрему кімнату, на малинове варення, а з 38 – таблетку цитрамону і вже наступного дня «боєць» здатний виконувати дрібні доручення на кухні, а за тиждень, коли зовсім видужає, до виконання прямих обов’язків (ми з сестрою – вчитися, тато з мамою - працювати).

Коли народилась моя сестра, місця в нашому помешканні стало значно менше, а мене на якийсь час відіслали жити до бабусі з дідусем (маминих батьків). Ну, як відіслали, я сама відіслалася, бо в там не був великий телевізор. (Звісно, ще там жило багато моїх друзів, не було малої крикливої Маринки і це було значно ближче до школи, але телевізор зіграв вирішальну роль). Під бабусиними вікнами росли дві велетенські верби. Ну, не «під» вікнами, а перед вікнами, бо вони з дідусем живуть на першому поверсі, тож листя верб і дитяча пісочниця під цими вербами – все, що дозволяють побачити старі дерева.

Бабуся водила мене до школи. Як же я це любила! Ні, не школу, а саму дорогу. Бо шлях наш пролягав через «Співоче поле» - луки на берегах річки Південний Буг – і, власне, саму річку, яку здалеку не було видно через ті ж таки верби. Ми з бабусею часто спинялись на містку і дивилися, на сонце, на качок з каченятами, що спокійно собі плавали і часто підгодовувалися нами і такими ж, як ми. Це було так гарно: поле посеред міської суєти. Як клаптик раю на землі.

Навесні поле буяло мати-мачухою. Якось я збирала її. Потягнулась за квіткою, а там щось сіре почало на мене сичати. Бабуся сміялася: «вужика злякалась». Розповіли дідусю. Дідусь подивився в енциклопедії. Єдине, що сіре, сичить, і мешкає у нашій області – «гадюка звичайна». А бабуся «вужик-вужик».

Хай там як, а моя молодша сестра ніколи не бачила, як жабеня плаває у струмочку і не дивилася з мосту на поле. Не тому, що вона така черства, а тому, що урбанізація за останні 10 років пройшлася по екосистемам нашого міста на асфальтоукладачі, і в прямому, і в переносному значенні цього слова. Ліс давно вирубали, замість нього нова дорога кудись-то-там, на місці поля зараз гіпермаркети (як вони витримують така близьке сусідство з річкою – не знаю). Качок у Південному Бузі побачити можна все рідше з кожним роком. Кудись поділись навіть вужики. Про «сіре і сичить» я взагалі мовчу. Як гриби повиростали багатоповерхівки.

Бабусині вікна більше не затуляють від сонця верби. А моя сестричка, на відміну від мене, більше любить гуляти центральною вулицею міста і серед сірості новобудов, ніж у лісі. Та в нас у сім’ї, як в армії: не вмієш – навчимо, не хочеш – змусимо. Тому хоче вона, чи не хоче, а ми все одно ходимо в ліс. Тепер уже в інший. «По гриби» на початку червня. Треба ж робити з неї «вінець природи», а не першу-ліпшу «начхати на природу, бо я – господар».

Мама каже, що головне, що вона хотіла виховати в нас, - «небайдужість» до всього. І до великого, і до малого.

Вона купила саджанці і посадила їх під бабусиними вікнами. Колись вони виростуть і хтось, як я в дитинстві, гратиметься у їх затінку. Мама теж небайдужа.

Дніпро-2013. Критика критики

Огляд критичних матеріалів

журналу "Дніпро" 

(за 2013 рік)

автор: Дарина Гладун

студентка 3 курсу

спеціальності: "Літературна творчість,

українська мова та література"

Інституту філології

КНУ ім.Т.Шевченка

       План:

       1.    Історія літературно-художнього журналу «Дніпро»

а) становлення журналу;

б) сегмент критичних матеріалів.

       2.    Каталог науково-критичних матеріалів журналу               «Дніпро» (за 2013 рік).

       3.    Особливості літературно-критичних матеріалів у розділах «Нобелівка» і «Критика».

       4.    Характеристика критичного матеріалу, опублікованого на сторінках видання за 2013 рік.

Історія літературно-художнього журналу «Дніпро».

Становлення журналу.

«Дніпро» - щомісячний літературно-художній та громадсько-політичний ілюстрований журнал [5, 203].

За 87 років свого існування він неодноразово змінював назву, оформлення і редакторів. Повсякчас незмінним залишалося тільки одне: на сторінках журналу безкоштовно публікували всіх: від авторів-початківців до визнаних письменників. Єдина умова: їхні твори (художні чи літературно-критичні) повинні бути якісними. На загал «Дніпро» позиціонував себе як молодіжне видання. Така політика залишилась і сьогодні.

Журнал отримав свою теперішню назву у 1944 році. Раніше (з 1937 року) він називався «Молодий більшовик», а ще раніше (із дня заснування ЛКСМУ (Ленінською комуністичною спілкою молоді України) у Харкові (1927 р.) до 1937 р.) – «Молодняк», який «переїхав» до Києва у 1935 році.

Перший номер журналу «Дніпро» вийшов 24 листопада 1944 року, а справжню славу здобув у 60-х роках. Тоді на сторінках журналу публікувалися твори Ліни Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Григора Тютюнника. У різний час головними редакторами були Андрій Малишко, Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Микола Луків [5, 203-204]/

Кілька разів за свою історію журнал «Дніпро» змінював своє оформлення. Останнє оновлення відбулося у 2010 році, коли замість чорно-білих аркушів і червоної обкладинки журнал став повноколірним, а сторінка глянцеві. Однак із 2012 року періодично з’являються двоколірні примірники. Вочевидь, це пов’язано із фінансовим станом видання [6]. З 2011 року виходить електронний варіант журналу, доповнений російськомовними творами [8].

У часописі художня література представлена розділами:

-         «Проза»,

-         «Поезія»,

-         «Драма».

Науково-критичні матеріали можна знайти у розділах:

-         «Молодняк» (статті з історії літератури),

-         «Критика» (огляди творів, аналітичні статті),

-         «До ВУС» (українські синоніми до іншомовних слів),

-         «Нобелівка» (огляди творчості лауреатів Нобелівської премії з літератури).

Сегмент критичних матеріалів.

Критичних матеріалів у журналі, природньо, значно менше, ніж художніх творів, та серед них є просто-таки унікальні статті.

Зокрема, у 50-60-х роках ХХ ст. на сторінках журналу відбулася дискусія між І.Дзюбою, М.Стельмахом та І.Бойчаком щодо творчості Василя Земляка.

У 80-90-х роках у «Дніпрі» з’являються критичні статті В.Коваля («Собор» і навколо нього»), В.Стуса («Феномен доби»).

За останні півтора десятиліття на сторінках часопису публікувалися критичні матеріали Володимира Даниленко, Оксани Думанської, Дмитра Дроздовського, Надії Мірошниченко, Ірини Славінської та ін.

У розділі «Молодняк» представлені статті з історії літератури, зокрема і про курйозні випадки з життя відомих письменників та особливості їхнього гумору (Ярина Цимбал «Від зеленої феї до зеленого змія, або In vino veritas»[1, 75-77], «Письменники сміються» [2, 124-127]).

Розділ «До ВУС» має виключно мовознавчий характер, а синоніми подаються з порушенням алфавітного порядку. Більше того, у рубриці публікують синоніми дібрані самими читачами, тому нерідко вони (слова) є відверто штучними (наприклад, синоніми до слова фотографія: «посміхайлик, відбиточка, захоплюванка, оманка, позитівка, віддзеркальник, копіювальник, нагадувальник, миттємагія» або до слова парасолька: «незмокрійка, чхатра, антука, надголівник, півкулька» [2, 122]).

У розділі «Критика» на сторінках журналу у різний час з’являлися рецензії, статті, огляди, ессеї та дискусійні статті, що стосувалися виключно літературного доробку певного автора чи групи авторів. У статтях розділу «Критика» аналізують мову твору, його зміст, місце у творчості письменника та ін.; звертають увагу на сучасний (у різний час – свій) літературний процес більшою мірою, ніж на історію літератури.

Слід зазначити, що з-поміж чотирьох критичних рубрик особливе місце посідає «Нобелівка», оскільки це – своєрідна проба критичного пера для студентів (журнал щомісяця оголошує конкурс на кращу статтю про певного лауреата нобелівської премії).

Критичний сегмент журналу в цілому не перевищує 20%.

  

Каталог науково-критичних матеріалів журналу «Дніпро»

(за 2013 рік).

  

Друковане видання (матеріали за перше півріччя 2013 року):

«Дніпро» №1-3 (2013)

Розділ «Нобелівка»

1) Оглядова стаття Аліни Купцової «Патрік Уайт – по той бік австралійського міфу» [3, 139-141].

Розділ «Критика»

2) Аналітична стаття Ярослава Поліщука «У ритмі еротики» [3, 135-137].

«Дніпро» №1-3 (2013)

Розділ «Нобелівка»

3) Оглядова стаття Михайла Карасьова «Янусарі Кавабата: «Усе життя я прагнув до прекрасного, і буду прагнути до самої смерті» [4, 139-141].

Електронне видання (матеріали за 2013 рік):

Січень 2013

1) Оглядова стаття Аліли Купцової «Патрік Уайт – по той бік австралійського міфу»

2) Оглядова стаття Ганни Лексіна «Іоанн-Георг Пінзель: історія українського Мікельанджело»

3) Проблемна стаття Олександра Долі «Безперечні переможці»

4) Аналітична стаття Володимира Мірошниченко «Пісенна поезія: автори та авторитети»

5) Проблемна стаття Анастасія Гайшанець «У русі до неспокою»

Лютий 2013

6) Проблемна стаття Олекся Тимошенко «Прикладна біомеханіка»

7) Аналітична стаття Ярослава Поліщука «У ритмі еротики»

Березень 2013

8) Оглядова стаття Надії Мірошниченко «Авансцена: драматургія випереджає театр»

9) Оглядова стаття Надії Мірошниченко «Франс Еміль Сілланп’я: біологія в літературі»

Квітень 2013

10) Оглядова стаття Віктора Іщенка «Уміємо по-справжньому сміятись»

11) Аналітична стаття Людмили Данилюк «Відроджувач ісландської літератури»

Жовтень 2013

12) Оглядова стаття Юлії Шпак «Жан-Поль Сартр: «Бути вільним – означає бути самим собою»

У листопадовому і грудневому електронних виданнях літературно-критичних статей немає.

Електронних версій журналу «Дніпро» за травень-вересень (включно) на сайті немає [7].

  

Особливості літературно-критичних матеріалів у розділах «Нобелівка» і «Критика»

  

Переглядаючи журнал «Дніпро» одразу звертаєш увагу на критичні статті. Тобто, на те, що критичні матеріали представлені виключно статтями.

Стаття – науковий чи публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі чи газеті. Один із найпопулярніших публіцистичних, літературно-критичних жанрів періодики; своєрідне дослідження важливої суспільно-політичної чи літературної теми. Для статті характерне висвітлення конкретних питань з необхідним їх теоретичним осмисленням [5, 639].

Літературно-критична стаття – досить широке за охопленням матеріалу і порівняно глибоке за аналітичним проникненням у художні твори дослідження, де висвітлюється певне явище письменства. Виділяють статті проблемні, полемічні, оглядові, ювілейні, статті-діалоги, есе [5, 640].

Розділ «Нобелівка». Дві оглядові статті

Як уже було зазначено вище, авторами «Нобелівки» є виключно студенти, тому, здавалося б, якість статей повинна бути не дуже високою.

Ніби навмисно підтверджуючи цю тезу, Аліна Купцова у четвертому реченні статті про Патріка Уайта робить граматичну помилку (замість нормативного «нездара» вживає кальковане із російської «бездара»): «Його називали й великим романістом, і бездарою, і нещадним критиком» [3, 139]. Незрозумілим залишається перше речення другого абзацу: «Тонкий психологізм поряд із гострим критицизмом, терпимість до людей – з нетерпимістю до їхніх вад, очевидна реальність – з вираженим модерном»
[3, 139]. Логічно припустити, що вони поєднуються у творах Уайта, але про це авторка замовчує. Отже, виходить, що даний набір слів існує в обширі статті більше як ребус або загадка для читача. Якщо ж об’єднати пафосну заяву із попереднього абзацу про те, що «Патрік Уайт – садівник саду людського» (не звертаємо увагу на тавтологію «садівник саду»), то можна зробити припущення: Патрік Уайт усі ті суперечливі якості бере, і, наче дерева, садить поруч у своїх творах. Але про це ми можемо хіба здогадуватися, оскільки стилістика викладу думки на початку статті кульгає.

Вступ побудуваний нелогічно, на загальних фразах, які характеризують не тільки Уайта: «За ілюзії треба платити реальністю, за матеріальне благополуччя світом духовним, за щастя – страхом, за відчайдушність – життям. Він шукав ідеалів, яких, як заздалегідь знав, не існує. Він любив свою країну без гордовитості, людей – без захоплення» [3, 139]. Він – це... Максим Рильський, Павло Тичина, Юрій Яновський, Михайль Семенко... перелік можна продовжити.

Проте, крім невдалого початку, дана стаття суттєвих недоліків не має: авторка наводить факти із біографії Уайта, цитує твори «Древо людське», «На звалищі», «Блудний син»; вислови критиків (Джорджа Стайнера) та інших письменників (Джеффрі Датона).

Тому складається враження, вступ і решту статті писали різні люди.

«Ясунарі Кавабата – перший із японських письменників, хто здобув Нобелівську премію (1968 рік)» [4, 139] – так починає свою оглядову статтю Михайло Карасьов (до речі, знаний критик, хоча зазвичай автори - студенти). І читач з першого речення розуміє, про кого йдеться. Більше того, він навіть знає, чому про цю людину написали статтю – це не просто якийсь-там «садівник саду людського» [3, 139]. Кавабата – нобелівський лауреат. Тому про нього пишуть. Саме тому про нього варто читати.

Із першого речення ми одразу дізнаємося:

а) ім’я людини, про яку йде мова («Янусарі Кавабата»);

б) те, що вона зробила якийсь прорив («перший»);

в) її походження («японський»);

г) діяльність («письменник»);

ґ) найвизначніше досягнення («здобув Нобелівську премію»);

д) точку на часовій прямій, з якою можна цю людину співвіднести («1968 рік»).

Це вже не просто абстрактний «він» Аліни Купцової. Це – «Янусарі Кавабата...»

Крім вдалого початку, дана стаття має чітку логічну структуру:

1) короткі відомості про Кавабату;

2) дані про епоху, в яку він жив;

3) літературний процес в цілому;

4) місце Кавабати в літпроцесі;

5) рання творчість;

6) роману «Мейдзин» (Янусарі Кавабата вважав його найкращим у своєму доробку);

7) наскрізні теми і мотиви всієї творчості автора.

Однак, навіть у цій статті є недоліки: наводячи уривки із творів письменника, порівнюючи Кавабату із Харукі Муракамі (точніше, покоління Кавабати і Муракамі), Михайло Карасьов не наводить жодної цитати про самого Кавабату, обмежуючись лише загальниками («дехто вважає», «інші надають перевагу» [4, 140]).

Проте навіть цей факт не псує загального позитивного враження про статтю.

Як підсумок, можу сказати, що рубрика «Нобелівка» виконує дуже важливу функцію у сучасному літературному процесі: вона стимулює молодь писати критичні статті (окрім морального задоволення автори отримують також грошову винагороду). Таким чином «Дніпро» виховує нове покоління критиків, чи, принаймні, намагається це зробити.

  

Розділ «Критика». «Аналітична стаття»

У друкованому виданні розділ «Критика» представлений аналітичною статею Ярослава Поліщука «У ритмі еротики». Одразу скажу, що, попри авторське визначення, це не аналітична стаття, а ессей.

Есе – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми. […] Як правило, есе виражає нове, суб’єктивне слово про щось і носить філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний чи суто белетристичний характер [5, 242].

Вже на початку Ярослав Поліщук відмежовує себе від критиків і декларує те, що далі говоритиме від власного імені: «Хоч би що говорили критики, наша література потроху комерціалізується, і немає на те ради» [3, 135]. Описуючи історію літературного процесу, автор послуговується загальниками «як відомо» [3, 136], «дехто висловлює думку» [3, 135].

Єдиний «дехто», чию думку ми бачимо у тексті – Ярослав Поліщук. Він наводить фрагменти творів збірки «Ніч еротичної поезії», а також цитату Сергія Пантюка із передмови до цієї збірки – і все з єдиною метою – розкритикувати і заперечити.

Поліщук заперечує:

-         критиків;

-         наявність в українській літературній традиції еротизму;

-         художність збірки «Ніч еротичної поезії» («успіх цих творів забезпечено їхньою публічною презентацією» [3, 136]).

Автор ессею акцентує увагу на тому, що серед авторів збірки «гендерної рівноваги явно не дотримано, бо чоловічу партію любовного діалогу репрезентують троє поетів [з дванадцяти]» [3, 136]. Однак, попри таке співчутливе ставлення до авторів-чоловіків, сам Поліщук цитує лише поезії жінок (Келі Ликеренко, Людмили Дядченко та Лесі Мудрак).

Ярослав Поліщук каже, що «поза збіркою лишилося чимало талановитих авторів, так само немало гарних і оригінальних творів» [3, 136], проте читачеві незрозуміло, хто ж вони, ті «талановиті автори», і які вони, «гарні твори» у розумінні автора.

Таким чином, дана стаття є лише суб’єктивним вираженням думки Ярослава Поліщука, насичена емоціями більше, ніж аргументами, а тому слід визначати «У ритмі еротики» як есей, а не аналітичну статтю.

І якщо оцінювати "У ритмі еротики" за критеріями оцінки есею, то можна впевнено сказати: його автор добре володіє мистецтвом переконання. Брак конкретики, який ми ставимо у мінус статтям, не псує есей, оскільки у ньому головне - загальний настрій, емоції, вираження думки автора. І з цим завданням Поліщук чудово впорався.

Хотілося б також відзначити хорошу стилістику есею.

Висновок:

Загалом же аналіз цих трьох статей друкованого видання показує невтішну тенденцію:

1) за півріччя вийшло друком лише три критичних статті;

2) за півріччя не вийшло жодної статті у рубриках «До ВУС» і «Молодняк».

3) за півроку вийшло друком лише два журнали (до 2013 року «Дніпро» був щомісячним журналом);

4) відсоток критичних матеріалів з майже 20 (у 2010-2011 рр.) зменшився до 4,5.

Залишається лише сподіватися, що ця тенденція тимчасова.

 Список використаних джерел:

1. Журнал «Дніпро». - №12 (2010). – 96 с.

2. Журнал «Дніпро». – К., 2011. – №4. – 160 с.

3. Журнал «Дніпро». – К., 2013. – №1-3. – 145 с.

4. Журнал «Дніпро». – К., 2013. – №4-6. – 146 с.

5. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т.Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка. – К., 2007. – 752 с.

6. Тисячна Н. Микола Луків: Товсті журнали нікуди не поділися // Газета «День». - № 108 (2008).

7. http://www.dnipro-ukr.com.ua/

8. http://uk.wikipedia.org/wiki/Дніпро_(журнал)