Дорогою до Кентербері

«Кентерберійські оповіді»
Дж. Чосера як новели

  

Гладун Дарина  

КИЇВ - 2014

Зміст

  1. «Кентерберійські оповіді» Чосера як унікальне явище англійської літератури

2. «Кентерберійські оповіді» Чосера як новели

а) Новела як літературний жанр

б) Новелістичність «Кентерберійських оповідей»

«Джефрі Чосер – «батько англійської поезії» – жив у XIV столітті, коли батьківщина його була дуже далекою від Відродження, яке в Англії почалося мало не двома століттями пізніше. Аж до Спенсера і Марло в анлійській поезії не було нічого не тільки рівного, але навіть співмірного з «Кентерберійськими оповідями» Чосера [1, 5]», - читаємо ми у передмові до «Кентерберійських оповідок».

Однак чим викликана така оцінка? Чи не перебільшує науковець (передмову писав І.Кашкін) внеску Джефрі Чосера у розвиток англійської літератури (адже Кашкін (визначний літературознавець та перекладач) жив і працював у Радянському Союзі – країні, де певні позиції щодо тих чи інших письменників і їхніх творів диктували політики (зокрема підносились твори, що оспівували середній клас, водночас існувала ціла низка творів принижуваних не через погану якість, а через тематику))? І чи солідарні з Кашкіним сучасні науковці? А отже: чи справді творчий доробок Чосера має таке важливе значення для літератури Англії?

Щоб відповісти на ці питання, потрібно, перш за все, зрозуміти, якою була Англія у ХIV столітті, чим вирізнялася її література від літератур інших країн, на якому етапі розвитку знаходилась, і яке місце у ній займали «Кентерберійські оповіді».

«Кентерберійські оповіді» Чосера як унікальне явище англійської літератури

Англія до ХIV століття сильно програвала у порівнянні з іншими європейськими країнами. І в економічному (на той час це була бідна країна мисливців, пастухів і землеробів), і в демографічному (скажімо, населення Лондона складало лише половину тогочасного населення Парижа), і в культурному плані.

ХIV сторіччя стало для Англії періодом бурхливого, але водночас складного, розвитку. На долю англійців (серед яких і Джефрі Чосер) у чей час випало багато труднощів, серед яких Столітня війна (1337 – 1453 рр.), «чорна смерть» (чума 1348) і селянський бунт (також віомий як «повстання Вота Тайлера») 1381 року.

Усі ці чинники прискорили повалення феодального ладу і наблизили початок англійського Відродження, сприяли формуванню єдиної англійської нації, оформленню єдиної англійської мови та літератури [6].

Певна річ, поступ у культурній сфері почався з англійського двору, який запозичував «більш витончену французьку культуру» [1, 8]. Потужною рушійною силою культурного поступу став також середній клас, який не лише переносив на англійський грунт матеріальну культуру з континенту, але також вкорінював її на англійському грунті. Чосер не лише написав про це у своїх оповіданнях – він фактично зробив те саме з літературою. Натхненний «Декамероном» Бокаччо («сліди знайомства із «Божественною комедією» Данте бачимо у Чосера вже з «Пташиного парламенту» (1384), аж до низки місць «Кентерберійських оповідок» [1, 13]), письменник не став одним із епігонів відомого італійця, а всотав його досвід і переніс на англійський грунт, зображаючи особливості тогочасної Англії. Таким чином, Джефрі Чосер створив самостійний твір [4, 122].

Кашкин порівнює «Кентерберійські оповіді» з «Видивом про Петра Орача» Вільяма Ленгленда – сучасника Чосера. Дослідник вказує на загальну алегоричність Ленгленда. «Замість живих людей у нього діють люди-схеми, втілення добра і зла», тоді як Чосер наповнив свої твори «натовпом паломників, пістрявим і галасливим, проте більш живим, ніж у Ленгленда» [1, 11].

У розділі про Чосера Михальська ставить порівнює Чосера із Джоном Гауеном і Томасом Мелорі, відзначаючи «важливу роль «Кентерберійських оповідей» у формуванні англійської літератури такою, як ми її знаємо» [3, 22].

У своїй статті Охріменко (посилаючись на роботи А.Ханаволт («Чосерівська Англія», 1997), В.Макліна («Будні чосерівської Англії», 2002) та А.Гілесспі («Автори Середньовіччя: Чосер, Лідгейт та їхні книги», 2006) – сучасних зарубіжних дослідників) зазначає, що період творчості Чосера є настільки важливим для англійців, «що подекуди його називають “чосерівська Англія”» [4, 116].

Отже, радянська ідеологія не була єдиною причиною такої високої оцінки Кашкіна. Джефрі Чоссер «Кентерберійськими оповідями» справді залишив помітний слід в історії (в цілому, оскільки за «оповідями» історики реконструють побут Англії ХІV ст.) та літературі. 

Жанрова специфіка «Кентерберійських оповідей» Чосера.

«Кентерберійські оповіді» побачили світ у 1387 році. Кашкін пише, що «складно визначити жанр цієї книги» [1, 17]. І навряд чи цей жанр можна визначити однозначно, оскільки за окремі твори «Кентерберійських оповідань» не є однорідними у жанровому понятті – це збірка із двадцяти двох (у виданні 1973 року – двадцяти одного) твору, об’єднаних загальною рамкою.

«Основна маса «Кентерберійських оповідей» (всі прологи і шістнадцять оповідок) написана п’ятистопним ямбом із парним римуванням рядків та вільним чергуванням чоловічої та жіночої рими. Пізніше ця форма отримає назву «георгіївського куплета». Ця форма віршування зустрічається вже у французьких поетів XIV століття, однак Чосер першим розвинув його і застосував в Англії для твору такого масштабу як «Кентерберійські оповіді». Цей вірш, насичений розмовними інтонаціями, добре пасує до реалістичного характеру віршованих новел Чосера» [5, 495].

Якщо розглянути структуру трохи детальніше, то ми побачимо, що кожен твір складається з кількох частин: прологу, розповіді та епілогу (іноді відсутній пролог або епілог, тільки «Розповідь лицаря» подається і без прологу, і без епілогу, а «Пролог священика» - без епілогу і розповіді; також в оповіді вмонтована «Післямова Чосера» до «Оповіді студента»). Кашкін розглядає прологи і епілоги як інтермедії між діями (натякаючи, вочевидь, на певну спорідненість «Кентерберійських оповідей» із творами драматичними). Взагалі науковець називає «Кентерберійські оповіді» «енциклопедією літературних жанрів Середньовіччя» [1, 17]. Кашкін знаходить у «Кентерберійських оповідях» зокрема відбитки старовинних билин, казок, переказів; фабліо; фарсу [1, 18-22].

У розділі про Чосера Михальська пише, що «виросли «оповідання» на основі оповідної традиції, витоки якої губляться у сивій давнині, що заявила про себе у літературі XIII-XIV ст. італійськими новелами, циклами сатиричних казок, "Римськими діяннями" та іншими збірниками повчальних оповідань» [3, 22].

Вчені-літературознавці, які досліджували проблему жанрів «Кентерберійських оповідань», сходяться на тому, що, попри загальну жанрову строкатість, одним із провідних літературних жанрів даного твору є новела. 

Новела як літературний жанр

У словнику Коваліва читаємо, що:

Новела – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється точною й усталеною конструкцією.

До композиційних канонів новели належать: наявність точної та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т.д.), перевага сюжнтної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор новели концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки [2, 497-498].

Проте це – сучасне потрактування терміну. Тоді як від моменту свого виникнення (датується XIV – XVI ст.ст.), новелістичний канон зазнавав змін. Наприклад, «Новина» Стефаника, за визначенням літературознавців доби Відродження (до якої Кашкін відносить і «Кентерберійські оповіді» Чосера), не буде новелою. Адже «в епоху Відродження новела – це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). [...] У XVII столітті новелу представляє Мігель де Сервантес. Та найбільшого розквіту сягає вона у ХІХ ст. Власне тоді та у ХХ ст. продовжують розвиватися її різновиди – психологічна, фантастична, сенсаційна [2, 498]. 

Новелістичність «Кентерберійських оповідей»

Якщо йти за визначенням Коваліва, то віршовані «Кентерберійські оповіді» новелами бути не можуть, оскільки новела – твір прозовий. Однак Кашкін говорить про «поетичні новели» і ми приймемо цю поправку, в тому числі, і з урахуванням того, що мова йде про ХIV століття, а визначення Коваліва – стосується більшою мірою новел сучасних.

Однак, не всі твори із «Кентерберійських оповідей» можна назвати новелами, нехай навіть віршованими.

Наприклад, у «Загальному Пролозі» перед нами постають пілігрими (деякі – досить детально, інші – побіжно згадуються). Завдяки «прологу» читач дізнається про те, чого можна очікувати від «оповідей» (основний настрій, тематика) та пілігримів (подальша поведінка героїв). Цей «Пролог» є частиною рамкової конструкції, яка не просто пояснює читачеві, де відбуваються події (паломники йдуть до мощей, які знаходяться у Кентербері; дія прологу відбувається у таверні край дороги), а також вносить елемент азарту у читання, адже той із оповідачів, чиї розповіді будуть найкращими отримає винагододу – «безкоштовне частування» [5, 53]. Однак імені переможця ми так і не дізнаємось, оскільки «Кентерберійські оповіді» закінчуються значно раніше, ніж мандрівка пілігримів (Кашкін пише, що Чосер планував сто двадцять новел). Але загалом пролог не має загальних ознак новели: у ньому немає розповідді про незвичайне явище – тільки повідомлення про подальші оповіді.

Те саме можемо сказати і про «Пролог мажордома», «Пролог кухаря», «Пролог юриста», «Пролог шкіпера», «Епілог до розповіді шкіпера», «Пролог до розповіді про сера Топаза», «Епілог до розповіді про сера Топаза», «Пролог монаха», «Пролог монастирського капелана», «Епілог до розповіді монастирського капелана», «Епілог до розповіді лікаря», «Пролог продавця індульгенцій», «Пролог кармеліта», «Пролог пристава церковного суду», «Пролог студента», «Післямова Чосера», «Пролог купця», «Епілог до розповіді купця», «Пролог сквайра», «Епілог до розповіді сквайра», «Пролог Франкліна», «Пролог слуги каноніка», «Пролог економа», «Пролог священика» (після нього йде прозова новела, якої немає у виданні 1973 року). Можна сказати, що всі перелічені вище прологи та епілоги – частина загальної рамкової конструкції. Якщо розглядати саму рамку, то вона (в цілому) не може бути новелою з ряду причин: по-перше, вона, навіть незакінчена, є досить значною за обсягом і включає у себе не лише багато персонажів, але й багато подій.

Дещо осібно виглялає на їхньому тлі хіба «Пролог братської ткалі» (найбільший за обсягом із когорти прологів та епілогів), якій «щоб розповісти і радості і горе долі, // на жаль, не треба ні на кого посилатись» [5, 262]. Ткаля розповідає про кожного з п’яти своїх чоловіків, а між тим, роздумує над Святим Письмом. І хоча час від часу розповідь переривається незадоволеними людьми (пролог ткалі виходить занадто довгим), що, безперечно робить його частиною рамки, однак розповідь про смерть кожного чоловіка ткалі – це своя окрема історія. І кодна виписана дуже іронічно, а весь пролог в цілому – роздум про те, чи має право жінка виходити заміж вдруге (-третє, -четверте, -п’яте...) після смерті чоловіка. Однак назвати «Пролог братньої ткалі» новелою було б перебільшенням, з огляду на те, що «незвичайної події»  тут немає: чоловіки помирали не внаслідок якихось загадкових подій, та й сама оповідачка сприймає їхні смерті як щось буденне.

Загалом же, всі твори, які Кашкін назвав «інтермедіями» не мають ознак новели.

На відміну від «інтермедій», у «розповідях» ознаки новели чіткі і виразні.

Одним із канонічних зразків новели є «Розповідь економа». Економ розповідає нам про часи, коли на землі жив «красень Феб» [5, 482]. У Феба вдома жила білосніжна ворона і зрадлива дружина. Ворона розповіла Фебу, що дружина його зраджує і він убив її. А тоді Феб подумав, що ворона оббрехала його дружину і замість білої одягнув її у чорну рясу. З того часу всі ворони стали чорними. Ми бачимо тут: і невеликий обсяг, і незвичайну подію, і несподіваний фінал.

Те саме можна сказати і про «Розповідь лицаря», «Розповідь мельника», «Розповідь мажордома», «Розповідь юриста», «Розповідь шкіпера», «Розповідь монастирського капеллана», «Розповідь лікаря», «Розповідь продавця індульгенцій», «Розповідь братньої ткалі», «Розповідь кармеліта», «Розповідь пристава церковного суду», «Розповідь студента» (у шести частинах), «Розповідь купця», «Розповідь Франкліна», «Розповідь другої монахині», «Розповідь слуги каноніка».

Проте не всі «розповіді» закінчені. Наприклад, у «Розповіді кухаря» мова йде про одного героя – підмайстра – Гуляки Перкіна, який повністю виправдовує своє прізвисько і постійно лише грає у карти, зваблює жінок і пиячить, та ще танцює. Ми дізнаємося, що його виганяє з роботи майстер, проте це не є чимось екстраординарним. Коли працівник не приносить прибутків – самі збитки, і краде у хазяїна, то його виганяють. Ця розповідь не має логічного завершення. Тому немає ні незвичайної події, ні несподіваного фіналу, а отже, цю розповідь не можна назвати новелою.

Незакінченою є також «Розповідь про сера Топаза». Головний герой – сер Топаз («сильний з милості божої» [5, 198]), який поїхав шукати царицю фей, щоб з нею одружитися, зійшовся у двобої з велетом Оліфантом, проте розповідь перериває шинкар. Обірвана також «Розповідь сквайра» про Камбускана.

«Розповідь монаха» за структурою є драматичним твором. Тут бачимо репліки Люцифера, Адама.

Натовп прочан, про який іде мова у рамковій конструкції та іноді у «розповідях» уособлює все англійське суспільство: від феодалів до ремісників і селян. Всього їх двадцять дев’ять і кожен – складний образ людини свого часу. І кожен герой розповідає історію, яку може розказати лише він. Так оповідь лицаря має сюжет у дусі лицарського роману, а в розповіді монаха фігурують біблійні персонажі.

Загалом же, можна погодитись із твердженням Кашкіна про те, що «Кентерберійські оповіді» - збірка віршованих новел, оскільки ці твори мають характерні для новел незвичайну подію, про яку йде мова, і несподіваний фінал.

Також хотіла б додати, що навіть якби ці оповіді не мали ознак новел, це не применшило б їхньої значущості в англійській літературі. Ми можемо лише припускати, на скільки помпезними були б «Кентерберійські оповіді», якби Джефрі Чосер написав не двадцять, а сто двадцять розповідей, як і було заплановано.

Перелік використаної літератури:

1. Кашкин И. Джеффри Чосер // Чосер Дж. Кентерберийские рассказы. – М., 1973. – 527 с. – С. 5 – 30.

2. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т.Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка. – К., 2007. – 752 с.

3. Михальская Н.П. Джеффри Чосcер // Аникин Г.В. Михальская Н.П. История английской литературы. – М., 1975. – 528 с. – C. 21-25.

4. Охріменко О.С. Реконструкція повсякденного життя англійського міста XIV – XV ст. за «Кентерберійськими розповідями» Дж. Чосера // Актуальні проблеми слов’янської філології. – К., 2010. – Випуск XXІІІ. – Частина 1. – С. 114 – 126.

5. Чосер Дж. Кентерберийские рассказы. – М., 1973. – 527 с.

5. http://silonov.narod.ru/parents/engl02.htm - книга Голдсміта «Історія Англії».