Релігія і особистість. "Паранджа страху" Самії Шариф

Релігія і особистість

Сучасні медіа чимало розповідають нам про інші народи з їхніми звичаями і віруваннями. Саме тому сьогодні ми знаємо дуже багато про культуру Кювейту, Ірану, Алжиру, Арабських Еміратів. Нам показують щасливі багаті країни. Але чи дійсно все так благополучно у жінок, що ховають своє обличчя під паранджею?

Відповідь на це питання отримуємо в автобіографічній книзі «Паранджа страху» Самії Шариф. Вона – дочка заможних батьків. Якби дівчина народилася, скажімо, у християнській сім’ї, то життя її склалося б зовсім інакше. У неї були б машина, власний дім, найкраща освіта, за яку може заплатити батько. Влітку вона б літала в екзотичні країни і коли-небудь вийшла б заміж за когось, рівного їй за соціальним статусом... Або не рівного. Любов же зла... А батьки... вони б злилися. Та навіть найжорсткіші і найвимогливіші, вони б змирилися, бо хочуть щастя для своєї єдиної дитини. Але все було інакше, бо Самія не була християнкою. «Те, що я народилася дівчинкою у сім’ї алжирців, що сповідують іслам, визначило мою долю з першої миті життя. Скільки знадобилося часу і сил, щоб відвоювати власну свободу, щоб стати особистістю! Скільки себе пам’ятаю, я постійно чула від матері: “У чому провинилась я перед Всевишнім, що він нагородив мене дочкою?» А втім, Самії хотілося, щоб її любили. Коли дівчинці було п’ять років, вона вирішила дізнатися у мами, чому вона її не любить і почула: «...матері не хочуть мати дочок, бо від них їхнім сім’ям чекати не доводиться нічого, крім безчестя і сорому. Матері повинні їх годувати і постійно слідкувати за тим, щоб дівчата поводились достойно». Але не всі страждали так, як Самія. «Мою єдину подругу звали Аміна. Її батьки – теж іммігранти з алжирським корінням, тільки бідні. Тато Аміни працював двірником. [...] Мені було шість, коли я зрозуміла, що заздрю Аміні: не зважаючи на скрутне фінансове становище, її оточували любов і увага батьків». Ще одна представниця «іншого» боку ісламу – дочка водія, який везе Самію на весілля. Водій заздрить багатій Самії з великим приданим, бо у його власної дочки і близько не було такого. Тому дівчина вчилася на лікаря. Але і цій бідності заздрить Самія.

Чимало довелося натерпітись авторці до заміжжя, але й під час його життя не поліпшилось, бо її постійно гвалтував чоловік, аргументуючи це тим, що дружина повинна коритися. Від такого життя вона, усіма правдами і неправдами, втекла в Канаду, де вперше у житті відчула себе вільною. Втім, це їй вдалося аж через вісімнадцять років пекла, яким обернулося подружнє життя. Від Самії відмовилися батьки, щоб не заплямовувати честь свого роду розлученою дочкою. Допомоги від колишнього чоловіка, який тільки зрадів неочікуваній свободі, чекати не доводилось, тому Самія пережила всі кола іммігрантського пекла, а потім нарешті отримала громадянство Канади і нові документи, а отже, - нове життя. «Колись я вважала себе багатою, але насправді у мене нічого не було. Тепер я бідна, та у мене є свобода. Сьогодні я живу у скромній квартирі в неблагонадійному районі Монреаля. Та за жодні багатства світу я не повернусь до свого алжирського замку».

Я хотіла б акцентувати увагу саме на цій книжці, оскільки вона автобіографічна. Іноді, під час читання, я ловила себе на думці, що всього цього бути просто не може: занадто багато негараздів випало на долю авторки. Втім, усе це – правда. До останнього слова і літери. Були моменти, коли я навіть плакала, скажімо, коли мати сказала Самії : «Якби ти померла, то я була б спокійною, що ти не осоромиш нас! А тепер... Краще тобі було повіситись!»

Багато чого мені видалося дивним. З’явилося чимало «чому?»:

Чому батько не міг бути добрішим до дочки, якщо в нього були ще сини, а Самію можна було завжди зачинити вдома і просто нікуди не відпускати? У такому разі вона б не осоромила рід – у неї просто не було б можливості. І, на мою думку, це було б значно краще, ніж постійно принижувати її, а потім – видати заміж за людину, яку, крім власних фізіологічних потреб, цікавить лише придане.

Чому мати так сильно не любила дочку? Адже мама Аміни могла її любити! І я зрозуміла: релігія релігією, а виховання бере гору. Так, в Корані написано, що дружина повинна слухатись чоловіка. Але ж не написано, що чоловік повинен принижувати дружину, бити її і всіляко знущатися.

А мама... Певно, її колись так само вчила її власна мати.

Так, дівчина може осоромити рід, але ж не обов’язково її ненавидіти за те, чого вона ще не зробила. Бо є віра, релігія, а є життя і виховання. Втім, я скільки завгодно можу про це говорити з позиції особисто вільної дівчини. Щоб повністю зрозуміти іслам, треба його сповідувати.

Лінда Талі, жінка, що перекладала книгу англійською, сказала, що «Самія Шариф стала рупором тисяч нещасних жінок, приречених приховувати свій страх, - жінок зі зламаними долями». На жаль, це дійсно так. Але далеко не кожна здатна відмовитись від фінансового благополуччя. Чому? Можливо, це зумовлене релігією. Вони просто бояться осоромити рід, гніву батьків, зневаги...

Але долю Самії зламав не стільки іслам, скільки рідні. Тому, яку б релігію ви не сповідували, надзвичайно важливо любити своїх дітей, якої б статі вони не були, і бажати їм тільки щастя.



Автор: Гладун Дарина (студентка 2 курсу спеціальності «Літературна творчість, українська мова та література» Інституту філології КНУ ім.Т.Шевченка).

2013