Хмельницький. Ефект очищення

Квіти і терен міста Хмельницького

автор: Дарина Гладун

2012

Місто Хмельницький – далеко не найбільший туристичний центр України (та що там, навіть в області є набагато давніші міста, містечка і навіть села, до яких щороку приїжджає вдесятеро більше туристів, ніж до обласного центру). Більше того, відомий на Західній Україні (і, як не дивно, в Білорусії) «Хмельницький речовий ринок» не додає шарму місту. Люди, які вічно кричать і кудись поспішають далеко не найкращим чином впливають на місто (стільки бруду, як на ринку, знайти можна хіба на сміттєзвалищі; дихати теж нічим – чисте повітря в дефіциті через страшенну кількість машин запопадливих підприємців). Втім, наявність базару позначилась не лише на забрудненості навколишнього середовища, а й на людях. І я не лише про перекупок. Кожен мешканець міста з часом стає продавцем не за професією, а за характером. Вічно незадоволені, постійно кудись поспішають, і сваряться, сваряться, сваряться. Особливо це стосується сімей, в яких хоча б хтось працює на базарі. «Торгує», як кажуть хмельничани з гордо піднятою головою. На жаль, чи, як мені здається, на щастя, моя сім’я від базару далека: мама – бухгалтер, тато – військовий. Наша квартира радше скидається на армію, ніж на базар: тато – суворий підполковник – голова, мама – розумний і добрий замісник, і ми з сестрою – рядові, яких треба вчити і контролювати.

Раніше я не розуміла, на скільки сильно це впливає на мою особистість.

Ми з батьками часто гуляли містом. Коли була гарна погода, ходили в ліс, не в засмічену всіма бажаючими влаштувати пікнік лісосмугу, а в густий і темний ліс без доріжок. Тато завжди брав із собою старого, ще з армії привезеного, компаса, тож ми не боялися заблукати. У нас у лісі є купа маленьких струмочків, яких немає на жодній карті. Вода в них така чиста, що коли дивишся, видно кожний камінчик, кожну грудочку землі, що лежить на дні. Якось я побачила, як в одному з таких потічків плавала жабка. Не оті жирні і бридкі ропухи, а маленьке, худеньке і дуже миле жабеня з довгими худими лапками. Обабіч потічка росли гусячі лапки – дрібненькі жовті квіти, яких у тому лісі було багато. Ми просто стояли і дивились, як плаває жабка, а потім пішли далі «по гриби». Насправді, до грибів було ще ціле літо, але ж мені, малечі років п’яти-семи, нецікаво було просто гуляти. Я хотіла хоч раз колись сходити по гриби. От ми і ходили. Тільки на початку літа, коли про жодні гриби (крім цвілевих і паразитуючих на деревах) мови бути не може. Вже значно пізніше, років у десять-дванадцять, я дізналася про справжню причину того, чому ми ніколи не ходимо по гриби восени. А пояснювалося все простим і зрозумілим в усьому світі словом «Чорнобиль». Гриби навдивовижу добре сприймають всяку радіаційну гидотну і ростуть великими, потім їх збирають грибники чи просто заповзяті громадяни і продають нам. Проблема в тому, що та радіація, яка так добре впливає на ріст грибів (і не тільки, але гриби її найкраще поглинають і довго зберігають), негативно (аж до летальних випадків) впливає на організм тих, що вважають себе вінцем природи. Отак природа мститься за всю ту гидотну, що скинула на її нещасні плечі людина. Що ж стосується нас з мамою і татом, то ми були озброєні. Вірніше, озброєним був тато. Є у нього така штука, яка вимірює рівень радіації. Називається цей прилад дозиметром. Його батьку подарував знайомий фізик у далекому 84-ому. Тоді цей подарунок був «про око», ну не змогла людина «дістати» щосб краще і стягнула в інституті дозиметр. (З таким саме успіхом у нас міг з’явитись перший-ліпший маятник чи насос, але дозиметр можна було покласти в кишеню і винести, а решту, ні). Тато користувався цим чудом в суто господарських цілях: перевіряв радіаційний фон поля, на якому вирощував картоплю, холодильника, телевізора і іже з ними. Просто так, для годиться, ну, і щоб заспокоїти бабусю. Та після того, як рвонув Чорнобиль, тато став робити це цілком добровільно. Він завжди ходив на базар з дозиметром, і речі він купував з ним, і на город ходив, і на службу. Корисна річ. Дивиться на нього дядько щирими очима і продає красиву ялинку «за 5 гривень». І «яке там з Чорнобилю, чоловіче, його ж загородили»! І хочеться тому дядькові вірити, та дістаєш дозиметр і починає він пищати на весь базар. Значить: підвищений радіаційний фон. Брешеш, дядьку, з Чорнобилю. І тато йде далі. А той дядько таки ж комусь продав ту гарну ялинку «недорого, лише за 5 гривень». І стояла вона увесь новий рік у чиїйсь квартирі, фонила (підвищувала загальний радіаційний фон), а потім дітки почали хворіти. З чого б це?

Головне, що нікому нічого не скажеш, бо всім тим ялинковим базаром керувала (чи, як у нас кажуть, кришувала) міліція. Тато якось намагався щось зробити, та його, тоді ще капітана, люди в синій формі чемно попросили не лізти, куди не просять, мовляв, сидиш в штабі, то сиди. (Хоча мій тато ніколи не сидів у штабі, втім, як і форми не надягав після армії, тільки на професійне свято у вузькому колі колег).

Ось так екологічна катастрофа Чорнобиля і потрапляла у квартири щасливих хмельницьких перекупок, які на всьому економили. Тато не економив. Тому з грибів ми їли тільки шампіньйони в банках, на яких значилось ‘Made in France’, та оскільки те щастя діставалося з тяжкою бідою і за великі гроші, то гриби були на столі на Новий рік і Різдво. Татові друзі казали: «Жируєш» і, певно, вважали його генеральським синком, якому все купує батько. А ми жили від зарплати до зарплати на чесно зароблену норму, яку часто затримували на місяць-три. Тоді ми жили на мамину зарплату, яку зазвичай відкладали «на квартиру». За це з тата теж кепкували: «Твій батько що, синові й квартиру вибити не може?» Ні. Бо дідусь був правильним і всього досяг сам. Тато був таким же. І мама. І я така вродилася, і моя молодша сестра. Тому мамину зарплату відкладали, а на татову жили. Зате через 10 років щасливого шлюбу у мами з татом з’явився свій власний куток, який вибирали з дозиметром. Як і всі будматеріали, з яких робили ремонт, і меблі. Татко казав, що коли з Чорнобиля їхали люди, то вони залишили все в квартирах: меблі, техніку, килими, ложки, виделки і навіть одяг! А зараз в тих квартирах пусто. Питається: а де? Не вітром же його здуло! Виходить, охочі нагріти руки на чужій біді таки мали зиск з катастрофи. І фонять по всій Україні «чорнобильські» столи і стільці, ложки і виделки, дитячі іграшки і картини, старі телевізори і холодильники. І володарі таких «сюрпризів» щасливо собі живуть і хворіють, хворіють. Навіть не знаю, з чого б це?..

Звісно, за таку таткову любов до дозиметра з нього часто кепкували… Зате ми не хворіємо. Іноді, раз на три роки, хтось чхне чи загрипує, тоді його в окрему кімнату, на малинове варення, а з 38 – таблетку цитрамону і вже наступного дня «боєць» здатний виконувати дрібні доручення на кухні, а за тиждень, коли зовсім видужає, до виконання прямих обов’язків (ми з сестрою – вчитися, тато з мамою - працювати).

Коли народилась моя сестра, місця в нашому помешканні стало значно менше, а мене на якийсь час відіслали жити до бабусі з дідусем (маминих батьків). Ну, як відіслали, я сама відіслалася, бо в там не був великий телевізор. (Звісно, ще там жило багато моїх друзів, не було малої крикливої Маринки і це було значно ближче до школи, але телевізор зіграв вирішальну роль). Під бабусиними вікнами росли дві велетенські верби. Ну, не «під» вікнами, а перед вікнами, бо вони з дідусем живуть на першому поверсі, тож листя верб і дитяча пісочниця під цими вербами – все, що дозволяють побачити старі дерева.

Бабуся водила мене до школи. Як же я це любила! Ні, не школу, а саму дорогу. Бо шлях наш пролягав через «Співоче поле» - луки на берегах річки Південний Буг – і, власне, саму річку, яку здалеку не було видно через ті ж таки верби. Ми з бабусею часто спинялись на містку і дивилися, на сонце, на качок з каченятами, що спокійно собі плавали і часто підгодовувалися нами і такими ж, як ми. Це було так гарно: поле посеред міської суєти. Як клаптик раю на землі.

Навесні поле буяло мати-мачухою. Якось я збирала її. Потягнулась за квіткою, а там щось сіре почало на мене сичати. Бабуся сміялася: «вужика злякалась». Розповіли дідусю. Дідусь подивився в енциклопедії. Єдине, що сіре, сичить, і мешкає у нашій області – «гадюка звичайна». А бабуся «вужик-вужик».

Хай там як, а моя молодша сестра ніколи не бачила, як жабеня плаває у струмочку і не дивилася з мосту на поле. Не тому, що вона така черства, а тому, що урбанізація за останні 10 років пройшлася по екосистемам нашого міста на асфальтоукладачі, і в прямому, і в переносному значенні цього слова. Ліс давно вирубали, замість нього нова дорога кудись-то-там, на місці поля зараз гіпермаркети (як вони витримують така близьке сусідство з річкою – не знаю). Качок у Південному Бузі побачити можна все рідше з кожним роком. Кудись поділись навіть вужики. Про «сіре і сичить» я взагалі мовчу. Як гриби повиростали багатоповерхівки.

Бабусині вікна більше не затуляють від сонця верби. А моя сестричка, на відміну від мене, більше любить гуляти центральною вулицею міста і серед сірості новобудов, ніж у лісі. Та в нас у сім’ї, як в армії: не вмієш – навчимо, не хочеш – змусимо. Тому хоче вона, чи не хоче, а ми все одно ходимо в ліс. Тепер уже в інший. «По гриби» на початку червня. Треба ж робити з неї «вінець природи», а не першу-ліпшу «начхати на природу, бо я – господар».

Мама каже, що головне, що вона хотіла виховати в нас, - «небайдужість» до всього. І до великого, і до малого.

Вона купила саджанці і посадила їх під бабусиними вікнами. Колись вони виростуть і хтось, як я в дитинстві, гратиметься у їх затінку. Мама теж небайдужа.